Розділ 21. Після правди

Марина не спала майже всю ніч.
У кімнаті було тихо, лише годинник на кухні відміряв секунди — надто голосно, надто настирливо. Вона лежала з відкритими очима й дивилася в стелю, ніби там могла знайти відповідь.
Ігор бачив Вікторію.
Ця думка поверталася знову й знову, накочувала хвилями.
Вона боялася не його реакції — боялася власної слабкості. Того, що частина її досі хотіла вірити. А вірити вдруге — страшніше, ніж уперше.
Марина повільно підвелася, підійшла до ліжка доньки. Вікторія спала, стиснувши долоньку в кулачок. Така маленька. Така сильна причина не помилятися.
— Я все зробила правильно, — прошепотіла Марина, більше для себе, ніж для когось.
Але впевненості в цих словах не було.
Вранці вона збиралася довше, ніж зазвичай. Рухи були повільні, обережні. Ніби кожен крок міг змінити щось важливе.
В офісі Марина була зібраною. Надто зібраною. Вона не дивилася в той бік, де сидів Ігор, хоча відчувала його присутність майже фізично — як напругу в повітрі.
Він не підходив.
І за це вона була вдячна.
Лише наприкінці дня на екрані з’явилося повідомлення.
«Я не буду тиснути. Але коли ти будеш готова — я поруч. Просто повір мені. Не комусь. Мені.»
Марина довго дивилася на ці слова. Пальці тремтіли — ледь помітно, але цього було достатньо, щоб зрозуміти: їй не байдуже.
Вона не відповіла.
Та вперше за три роки дозволила собі подумати:
А що, як цього разу правда не зламає?