Розділ 20. Коли бачиш

Марина тримала дистанцію.
В офісі — ідеальна, зібрана, коректна. Жодних особистих тем. Жодних зайвих поглядів. Вона відповідала на листи, брала участь у нарадах, зникала рівно о шостій.
Ігор це бачив.
І не тиснув.
Він робив вигляд, що зайнятий справами компанії, але між зустрічами збирав інформацію. Обережно. Без прямого інтересу. Дати. Проєкти. Місто. І — донька.
Три роки.
Ігор не робив висновків. Поки що.
Того вечора він вийшов з офісу пізніше, ніж планував. Вулиці вже темніли, повітря було прохолодним. Біля садочка він зупинився інстинктивно — просто тому, що побачив Марину.
Вона стояла біля воріт і сміялася. Не офіційно. Не стримано. По-справжньому.
Поруч із нею була дівчинка.
Кароока. Чорнява. З серйозним поглядом і знайомим нахилом голови. Вона щось розповідала, активно жестикулюючи, а Марина слухала, нахилившись до неї.
Ігор завмер.
Світ звузився до цієї картинки.
Вікторія взяла Марину за руку — впевнено, звично. Вони пішли разом, не помітивши його. Дійшли до будинку, зупинилися біля дитячого майданчика. Дівчинка побігла до гойдалки.
— Матусю! — гукнула вона.
Марина обернулася.
І побачила Ігоря.
Холод пробіг спиною. Вона зрозуміла все миттєво — без пояснень, без слів. Те, чого вона боялася всі ці роки, стало реальністю.
Ігор дивився на Вікторію — і не міг відвести погляду. У грудях щось різко стиснулося, перехопило подих. Він бачив себе. Не зовні — глибше.
— Це… — почав він і зупинився.
Марина повільно підійшла ближче.
— Вікторіє, йди пограйся ще трохи, добре?
Дівчинка кивнула й побігла назад.
Між ними залишилася тиша.
— Ти знала, що я зрозумію, — сказав Ігор тихо. Не як докір. Як факт.
Марина не заперечувала.
— Так.
— Вона моя.
— Так, — повторила Марина.
Ігор заплющив очі на мить. Коли відкрив — у них було щось нове. Не злість. Не образа.
Відповідальність.
— Ми поговоримо, — сказав він. — Коли ти будеш готова.
Марина кивнула.
— Я скажу їй. Що ти її тато.
Ігор подивився на дівчинку, що сміялася на гойдалці.
— Дякую, — сказав тихо. — За це.
Він пішов повільно, ніби боявся злякати мить.
А Марина стояла і знала:
відтепер нічого не буде по-старому.