Розділ 19. Між правдою і мовчанням

Вони зустрілися в коридорі — випадково і надто вчасно.
Марина тримала в руках папку, ніби щит. Ігор зупинився навпроти, не порушуючи дистанції.
— Я не хотів застати тебе зненацька, — сказав він першим. — Але… ми можемо поговорити?
— Коротко, — відповіла вона. — У мене мало часу.
Він кивнув.
— Як ти?
Марина усміхнулася — рівно, ввічливо.
— Добре. У мене все добре.
— Ти… — він зробив паузу. — Ти щаслива?
Вона не відразу відповіла. У голові промайнув образ Вікторії — карі очі, серйозний погляд, сміх уранці.
— Так, — сказала Марина. — Я заміжня.
Слова лягли легко. Надто легко.
Ігор завмер лише на мить. Потім усміхнувся у відповідь — тихо, без радості.
— Радий це чути.
— І я, — додала вона. — Тож, якщо це все…
— Так, — перебив він. — Звісно.
Вона розвернулася і пішла. Кроки були рівні, плечі — прямі. Лише за рогом коридору Марина дозволила собі видихнути.
Це правильно, — сказала собі. — Це безпечно.
Ігор залишився стояти. Усмішка зникла з обличчя, ніби її й не було. Він дивився їй услід і відчував дивне поєднання — полегшення й втрату. Радість, що вона жива. Біль, що вона — не з ним.
Він не повірив їй.
Не тому, що хотів. А тому, що знав її надто добре.
Того ж дня він попросив досьє на ключових співробітників. Формальність, сказали б інші. Для нього — привід дізнатися більше.
— Вона сильна, — сказав Євген Вікторович, коли мова зайшла про Марину. — Працює ідеально. І, здається, одна виховує доньку.
Ігор підвів очі.
— Доньку?
— Так. Три роки. Дуже здібна дівчинка.
Щось усередині Ігоря клацнуло. Тихо. Назавжди.
Він зрозумів:
Марина збрехала.
І він має дізнатися — чому.
І цього разу він дав собі обіцянку:
він не відступить. Не тому, що хоче повернути минуле.
А тому, що хоче правду.