Розділ 16. Вікторія

Пологи почалися вночі.
Марина прокинулася від болю — різкого, неочікуваного, такого, що миттєво стирав усі думки. Вона сиділа на краю ліжка, стискаючи простирадло, і намагалася дихати так, як учили.
— Все добре, — прошепотіла собі. — Ти впораєшся.
Олена приїхала швидко. Не ставила зайвих запитань, не панікувала — просто була поруч. Лікарня, коридори, світло ламп, короткі фрази медсестер — усе зливалося в одну довгу хвилю.
Біль був сильним.
Але страху не було.
Коли Марина почула перший крик, світ зупинився.
— Дівчинка, — сказали їй. — Здорова.
Їй поклали дитину на груди — теплу, маленьку, живу. Марина дивилася на темні очі, на чорне волоссячко, і сльози текли самі.
— Привіт, — прошепотіла вона. — Я твоя мама.
І в цю мить стало ясно: усе, що було до цього, мало сенс лише тому, що привело її сюди.
Вона назвала доньку Вікторією.
Перемогою. Над страхом. Над болем. Над минулим.
Перші тижні були важкими. Безсонні ночі, втома, нові страхи. Марина іноді плакала — тихо, щоб не розбудити дитину. Але щоразу, дивлячись на доньку, знаходила сили.
Вікторія росла спокійною. Кароока, чорнява. І з кожним місяцем усе більше ставала схожою на Ігоря — ті самі риси, той самий погляд. Марина бачила це. І приймала.
Вона не шкодувала.
Не каялася.
Просто жила.
Минали місяці. Марина працювала онлайн, брала міжнародні проєкти, відновлювала репутацію. Її цінували. Їй довіряли. Грошей вистачало — не на розкіш, але на спокій.
Вона більше не тікала від життя.
Вона його будувала.
А Ігор у цей час усе ще відчував порожнечу, не знаючи, що десь росте дівчинка з його очима.