Розділ 15. Порожні жінки

Після від’їзду Марини місто стало тісним.
Ігор ловив себе на тому, що шукає її всюди — в кав’ярнях, у натовпі, у відображеннях вітрин. Дурість, звісно. Він знав це. Але нічого не міг із собою зробити.
Робота йшла, як завжди. Навіть краще. Він став жорсткішим, вимогливішим, холоднішим. Контракти закривалися, проєкти росли, люди боялися підводити його.
Успіх не приносив полегшення.
Жінки з’являлися легко.
Без імен, без історій, без питань. Вони були гарними, доглянутими, доступними. І такими ж порожніми.
Він не залишався.
Не дзвонив.
Не запам’ятовував облич.
У ліжку з іншими він ловив себе на думці, що чекає не дотику, а відчуття, якого не було. Усі ці жінки були схожі — не зовні, а всередині. Вони нічого від нього не вимагали. І нічого не давали.
— Ти не тут, — сказала одна з них якось уночі.
Він не відповів.
Ігор часто згадував Марину. Не їхню ніч — її погляд. Спину, коли вона йшла. Тишу після її від’їзду. Він знав, що припустився помилки. Не тоді, коли не поїхав за нею. Раніше. Коли вирішив, що час почекає.
Час не чекає.
Одного вечора він сидів у барі з другом — єдиним, хто знав його достатньо добре.
— Ти виглядаєш так, ніби втратив щось важливе, — сказав той.
Ігор усміхнувся криво.
— Я втратив.
— Шукав?
— Пізно.
Друг уважно подивився на нього.
— Якщо було справжнє — не буває «пізно». Буває страшно.
Ігор замовк.
Він не знав, де Марина. Не знав, чи пробачить вона. Але вперше дозволив собі подумати: він не має права більше тікати.
Навіть якщо доведеться чекати роки.