Розділ 13. Повільно жити

Перші тижні були схожі один на один.
Марина прокидалася рано, варила каву, яку майже не пила, і довго сиділа біля вікна. Вона вчилася жити повільно — без планів на роки, без різких рішень, лише від дня до дня.
Вагітність давалася нелегко.
Нудота, втома, різкі перепади настрою. Інколи їй здавалося, що тіло живе окремо від неї, приймаючи рішення без її згоди. Але щоразу, коли страх накочував хвилею, Марина клала руку на живіт і тихо казала собі:
Я не одна.
Роботу вона шукала наполегливо, але без розпачу. Онлайн, проєкти, консультації — її досвід був сильнішим за обставини. Через кілька тижнів з’явилися перші клієнти. Потім — стабільність.
Саме тоді вона познайомилася з Оленою.
Олена здавала їй квартиру. Звичайна жінка, трохи старша, з теплим голосом і уважним поглядом. Спочатку вони спілкувалися стримано — про оплату, комунальні, дрібниці побуту. Але одного вечора Олена принесла пиріг.
— Ти зовсім одна, — сказала просто. — А так не можна.
Марина не одразу наважилася відкритися. Вона не любила жалість. Але Олена не жаліла. Вона просто була поруч — іноді з чаєм, іноді з мовчанням.
З часом Марина розповіла їй правду. Не все. Але достатньо.
— Ти сильна, — сказала Олена тоді. — Просто зараз тобі важко.
Марина запам’ятала ці слова.
Життя поступово налагоджувалося. Не стало легким — стало можливим. Марина працювала, облаштовувала дім, вчилася приймати зміни. І з кожним днем страх відступав на крок.
Ігор усе ще з’являвся в думках. Рідше. Тихіше. Без болю — радше як спогад про життя, яке вона залишила.
Вона не знала, що він шукає її.
Що кожен новий день для нього — спроба знайти знайоме обличчя серед чужих.
Марина ж ішла вперед.
Повільно. Але впевнено.