Розділ 12. Правда

Аптека була маленькою й майже порожньою.
Марина зайшла туди, ніби між іншим, тримаючи руки в кишенях пальта. Вона не дивилася на вітрину — просто підійшла до каси й назвала те, за чим прийшла. Голос звучав рівно. Занадто рівно.
Вдома вона довго сиділа на краю ванни, не наважуючись. Час розтягувався. Серце билося так гучно, що, здавалося, його чути за стінами.
Це просто перевірка, — повторювала вона. — Щоб заспокоїтися.
Коли з’явилися дві смужки, Марина не заплакала.
Вона дивилася на них, ніби на щось абстрактне, що не має до неї жодного стосунку. Потім повільно сіла на підлогу, притулившись спиною до холодної стіни.
— Ні… — видихнула вона. — Тільки не так.
Думки накочувалися хвилями. Страх. Розгубленість. І раптом — відповідальність. Чиста, важка, неминуча.
Вона підвелася, вмилася холодною водою й подивилася собі в очі в дзеркалі. Там не було паніки. Лише тиха рішучість, яка приходить, коли вибору вже немає.
Я впораюся, — подумала Марина. — Я зможу.
Того ж дня вона записалася до лікаря. Кабінет був світлим, лікар — спокійним. УЗД підтвердило те, що вона вже знала.
— Термін невеликий, — сказали їй. — Усе добре.
Марина вийшла на вулицю й глибоко вдихнула. Світ не зупинився. Машини їхали. Люди поспішали. А її життя щойно змінило напрямок.
Вона не подзвонила Ігорю.
Не написала.
Не сказала нікому.
Це було її рішення. Її шлях.
Марина йшла містом і вперше за довгий час відчула не лише страх, а й щось схоже на надію. Тиху. Обережну. Але справжню.