Другий шанс на довіру

Розділ 11. Тиша іншого міста

Місто зустріло Марино без запитань.
Вокзал, холодне повітря, чужі обличчя — усе було простим і водночас рятівним. Тут її ніхто не знав. Ніхто не дивився з очікуванням. Ніхто не вимагав пояснень.
Вона зняла маленьку квартиру на околиці. Стара, але чиста. З вікнами у двір, де було тихо навіть удень. Саме такої тиші вона й хотіла — щоб чути лише власне дихання.
Перші дні Марина майже не виходила з дому. Спала, прокидалася, знову лягала. Їла без смаку. Телефон лежав вимкнений у шухляді, ніби разом із ним можна було сховати минуле.
Я просто втомилася, — переконувала себе. — Мені потрібно відновитися.
Затримка почалася непомітно. Спочатку — день. Потім другий. Марина не злякалася одразу. Стрес. Переїзд. Втома. Вона завжди була раціональною і знаходила пояснення будь-чому.
Але тривога все одно з’явилася.
Вона стояла у ванній кімнаті, дивлячись на своє відображення. Бліда, схудла, з темними колами під очима. Їй раптом здалося, що це не просто втеча. Що тіло знає більше, ніж вона дозволяє собі думати.
— Ні… — прошепотіла Марина, відводячи погляд. — Цього не може бути.
Вона ще не була готова дізнатися правду.
Не зараз. Не тут. Не одна.
Марина вирішила відкласти це «на потім». Знайти роботу. Облаштувати побут. Почати жити так, ніби нічого не сталося.
Але думка вже пустила коріння.
І з кожним днем тиша іншого міста ставала важчою.

Марина Левицька

Подобається

#900 в Жіночий роман
#541 в Сучасна проза

У тексті є: зрада, другий шанс, довіра

Відредаговано: 09.02.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись