Розділ 10. Коли не поїхав

Телефон мовчав.
Ігор стояв посеред кабінету й дивився у вікно, не бачачи міста. У голові крутилася одна й та сама думка — вона пішла. Не вийшла з офісу, не образилась, не замкнулась у собі. Пішла так, як і тоді — без пояснень, без можливості щось виправити.
— Чорт… — прошепотів він і знову набрав номер.
Абонент був поза зоною.
Ігор пройшовся кабінетом, різко зупинився, сів у крісло, потім знову підвівся. Такого з ним не було давно. Він завжди знав, що робити. Завжди контролював ситуацію. А зараз — ні.
— Треба поїхати за нею, — сказав він уголос.
І не поїхав.
Робота. Нарада. Контракти. Люди, які чекали рішень. Він переконав себе, що Марина заспокоїться, що вони поговорять пізніше, що зараз — не час.
Це була його помилка.
Марина збирала речі швидко. Квартира знову стала тимчасовим притулком. Валіза стояла відкрита, одяг летів усередину без порядку. Вона діяла на автоматі — думати було боляче.
Телефон вона так і не ввімкнула.
Я не витримаю цього ще раз, — повторювала вона. — Не тут. Не знову.
Квиток вона купила того ж дня. У маленьке місто, де її ніхто не знав і нічого не питав. Де можна було зникнути.
У поїзді Марина сиділа біля вікна й дивилася, як місто повільно залишається позаду. Усередині було порожньо й водночас надто тісно від болю.
Вона не знала, що Ігор того вечора так і не поїхав додому. Що він сидів у темному кабінеті й дивився на телефон, який мовчав.
Лише з часом він зрозуміє:
деякі паузи коштують занадто дорого.