Розділ 9. Коли болить вдруге

Марина поверталася в офіс раніше, ніж зазвичай.
Ніч була важкою, сон — уривчастим, а думки не давали спокою. Вона вирішила закінчити звіт до наради, щоб не бачити нікого зайвого.
Коридор був порожнім. Надто тихим для робочого ранку.
Вона зупинилася біля дверей кабінету Ігоря, почувши голоси. Сміх. Жіночий — знайомо дзвінкий. Марина зробила крок уперед, сама не знаючи навіщо.
Двері були прочинені.
Ліза сиділа на його робочому столі, повернувшись до нього обличчям. Її ноги звисали вниз, а руки лежали на його плечах. Вона нахилилася ближче, надто близько — так, ніби це місце належало їй.
Ігор стояв спиною до дверей.
Він щось говорив — спокійно, стримано. Марина не чула слів. Вона бачила лише картину. І цього було достатньо.
Повітря раптом зникло.
Знову, — промайнуло в голові. — Знову я помилилася.
Вона зробила крок назад, намагаючись не видати себе. Серце билося десь у горлі, руки тремтіли, але обличчя залишалося нерухомим. Марина розвернулася й пішла — повільно, ніби кожен крок давався зусиллям.
У вбиральні вона сперлася руками об раковину й подивилася на себе в дзеркало.
Очі були порожні. Саме так вона виглядала тоді, після першої зради.
— Ти ж обіцяла собі, — прошепотіла вона. — Ніколи більше.
Телефон завібрував у кишені.
Ігор: «Марино, зачекай. Це не те, що ти подумала».
Вона видалила повідомлення, не дочитавши.
Потім було ще одне.
І ще.
Марина вимкнула телефон.
Рішення прийшло раптово — холодне й остаточне.
Вона зайшла до відділу кадрів, написала заяву. Без сліз. Без пояснень. Колеги дивилися з подивом, але вона ні з ким не прощалася.
Вийшовши з будівлі, Марина відчула, як на очі нарешті навертаються сльози. Вона йшла містом, не розбираючи дороги, і вперше дозволила собі заплакати.
Я більше не хочу бути сильна тут, — думала вона. — Я просто хочу втекти.
Вона ще не знала, що цієї миті Ігор стоїть у своєму кабінеті, стискаючи телефон у руці, і вперше за багато років панікує.
А Ліза, закинувши ногу на ногу, дивиться на нього з переможною усмішкою.