Розділ 8. Тиша

Тиша між ними стала відчутною.
Вона не кричала, не тиснула, не вимагала пояснень — просто оселилася в кожному погляді, кожному листі, кожному короткому «добре» й «прийнято».
Марина працювала зосереджено, чітко, без жодного зайвого слова. Вона не затримувала погляд на Ігореві, не ловила його інтонації, не дозволяла собі думати про те, що було між ними ще вчора.
Ігор це помічав.
Він кілька разів підходив до її столу — з питанням, із правкою, з формальністю, за якою ховалося зовсім інше. Марина відповідала коректно. Ввічливо. Холодно.
— Ти уникаєш мене, — сказав він нарешті, коли офіс майже спорожнів.
— Я працюю, — відповіла вона, не підводячи очей.
— Це не відповідь.
Марина закрила ноутбук.
— Ігорю, ми домовилися. Без особистого. Мені так простіше.
— А мені — ні, — сказав він тихо.
Вона підвела погляд. На мить — лише на мить — щось здригнулося всередині. Але вона зупинила це відчуття.
— Це не моя відповідальність, — сказала спокійно.
Він відступив. Не наполягав. І саме це було найгірше.
Наступного дня Ліза знову з’явилася в офісі. Цього разу — не як тінь, а як частина простору. Вона зайшла до кабінету Ігоря, не постукавши. Двері залишилися прочиненими.
Марина не хотіла дивитися.
Але побачила.
Ліза сміялася. Торкалася його руки. Схилялася над столом надто близько. Її жест був знайомим — власницьким.
Колеги перешіптувалися.
— Вони знову разом.
— Я ж казала.
— Марина ж новенька, їй не варто було…
Марина відчула, як щось різко стискає груди. Вона підвелася й пішла — не до кабінету, не до кави, а просто геть із цього поверху. Сходами вниз, повільно, вдих за вдихом.
Я все зробила правильно, — повторювала вона. — Я не втручаюся. Я не чекаю. Я не вірю.
Увечері на телефоні з’явилося повідомлення від Ігоря.
«Нам треба поговорити. Не так, як зараз.»
Марина довго дивилася на екран. Потім заблокувала телефон.
Вона не знала, що в цей момент Ліза сидить навпроти Ігоря і каже рівним голосом:
— Вона не залишиться. Вона така ж, як усі. А я — ні.
І посміхається.