Розділ 7. Неправильне рішення

Ліза більше не ховалася.
Вона з’являлася в офісі так, ніби завжди тут була: впевнено, голосно, з усмішкою, яка не доходила до очей. Колеги перешіптувалися, і Марина ловила на собі погляди — співчутливі, зацікавлені, насторожені.
Вона робила вигляд, що не помічає.
— Марино, — наздогнала її Ліза біля кавомашини. — Можемо поговорити?
Голос — солодкий. Погляд — уважний.
Марина кивнула, не бажаючи сцени.
— Ти нова тут, — продовжила Ліза, злегка схиливши голову. — І, мабуть, не знаєш деяких речей. Ігор не з тих, хто затримується надовго. Він любить увагу. Захоплення. Але завжди повертається до звичного.
— Це не моя справа, — рівно відповіла Марина.
— Авжеж, — усміхнулася Ліза. — Просто попереджаю. Щоб потім не було боляче.
Марина відійшла, відчуваючи, як слова чіпляються всередині. Вона знала: Ліза говорить не з турботи. З розрахунку.
Після обіду Ігор викликав Марину до себе.
Вона зайшла з холодною зібраністю.
— Я хочу, щоб ти вела проєкт самостійно, — сказав він. — Повна відповідальність. Ти готова?
— Так, — відповіла вона одразу.
— І ще, — він зробив паузу. — Між нами… я не хочу, щоб це впливало на роботу.
Марина всміхнулася. Коротко.
— Нарешті ми зійшлися в цьому.
Вона вийшла з кабінету з відчуттям полегшення. Ніби поставила крапку там, де давно потрібно було.
Того вечора Марина працювала допізна. Не відповідала на повідомлення. Не перевіряла соцмережі. Вона вирішила: дистанція — єдиний правильний варіант.
Я більше не хочу болю, — сказала собі.
Вдома вона довго стояла під душем, змиваючи день разом із сумнівами. Рішення здавалося логічним. Безпечним.
Але десь глибоко вона знала:
це рішення — не про спокій.
Це — про втечу.
І найгірше було те, що Ігор цього разу її не зупинив.