Розділ 5. Після роботи

В офісі сутеніло.
Світло вікон відбивалося в склі, люди розходилися, і тиша поверталася в коридори. Марина сиділа над проєктом, намагаючись не дивитися на годинник. Вона знала: він ще тут.
Ігор підійшов тихо.
— Можемо закінчувати на сьогодні, — сказав спокійно. — Ви добре впоралися.
— Це моя робота, — відповіла вона, закриваючи ноутбук.
Вони вийшли з будівлі разом. Дощ почався зненацька — дрібний, холодний, настирливий. Марина зупинилася на сходах, вагаючись.
— У вас є машина? — запитав Ігор.
Вона похитала головою.
— Ні.
Він мовчки дістав ключі.
— Я підвезу.
— Не треба, — відповіла вона занадто швидко.
— Ви змерзнете.
Марина дивилася на дощ і відчувала, як втома накриває з головою. Усі її «ні» сьогодні були надто крихкими.
— Гаразд, — сказала вона нарешті. 
В машині було тепло. І тихо. Надто тихо, щоб не чути власних думок. Ігор їхав уважно, не дивлячись на неї, ніби поважав цю крихку рівновагу.
— Чому ти тоді пішла? — запитав він раптово.
Марина напружилася.
— Бо це було правильно.
— Для кого?
Вона не відповіла одразу.
— Для мене.
Він кивнув.
— Я не шукав тебе.
Її пальці стиснулися на ремені безпеки.
— Я знаю.
— Але думав, — додав він тихо.
Машина зупинилася. Дощ усе ще падав, відрізаючи їх від світу.
— Дякую, — сказала Марина і взялася за ручку дверей.
— Марино, — зупинив її голос. — Я не одружений.
Вона завмерла.
— Це не має значення, — відповіла, не обертаючись.
— Має. Просто ти ще не готова це почути.
Вона вийшла під дощ, серце билося швидко.
Марина йшла додому і знала: сьогодні вона не здалася.
Але вперше — захотіла.