Розділ 2. Після

Марина прокинулася ще до будильника.
Квартира була чужою, тиша — надто гучною. Вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, що саме відчуває.
Сором?
Ні.
Полегшення?
Теж ні.
Швидше — порожнечу. Тимчасову. Як паузу між вдихом і видихом.
Вона обережно підвелася з ліжка, знайшла свої речі й швидко одяглася. Чоловік спав, повернувшись до неї спиною. Марина на мить зупинилася, дивлячись на нього, але не дозволила собі ні жалю, ні ніжності.
Це була ніч. Лише ніч.
За дверима вона глибоко вдихнула.
Ранок зустрів її холодним повітрям і дощем, який ніби змивав учорашні емоції. Марина йшла вулицею і вперше за довгий час відчувала не біль, а втому. Ту, що приходить після остаточного рішення.
Вона більше не хотіла бути жертвою.
Вдома Марина зібрала свої речі швидко й без сентиментів. Квартира, у якій ще вчора було «ми», тепер стала просто місцем. Вона не плакала. Сльози закінчилися разом із довірою.
Вже по обіді Марина сиділа на співбесіді.
Новий офіс. Нові люди. Нові правила.
— Ви маєте сильний досвід, — сказала жінка з відділу кадрів. — Але одразу попереджаю: керівник у нас непростий. Суворий. Вимогливий. Особисте й робота — не плутати.
Марина кивнула.
— Мене це влаштовує.
Їй не потрібні були розмови. Їй потрібна була стабільність. Контроль. Робота, в якій немає місця почуттям.
Коли вона вийшла з будівлі з підписаним договором сказати, що життя налагоджується, було б брехнею. Але щось усередині неї вперше за довгий час перестало боліти.
Вона ще не знала, що цей офіс — не просто новий етап.
І що чоловік, якого вона залишила сплячим у чужому ліжку, з’явиться в її житті знову.
У зовсім іншій ролі.