Розділ 1. Коли болить занадто сильно

Розділ 1. Коли болить занадто сильно
Марина не пам’ятала, як опинилася в барі.
Ноги самі привели її туди, де гучна музика могла заглушити думки, а приглушене світло — приховати порожній погляд.
Бар був переповнений. Сміх, келихи, дотики, чужі життя — такі далекі й водночас боляче близькі. Вона сіла біля стійки й замовила віскі. Без льоду. Хотілося відчути різкість — щоб щось нарешті перебило біль усередині.
Перший ковток обпік горло. Другий — трохи заспокоїв.
Марина дивилася перед собою й намагалася не згадувати. Не думати. Не бачити перед очима знайомі обличчя, переплетені тіла, зламану довіру.
— Важкий день? — почула вона низький чоловічий голос.
Вона повільно повернула голову.
Він стояв поруч — високий, впевнений у собі, з темним волоссям і поглядом, у якому не було ані співчуття, ані жалю. Лише спокійна зацікавленість.
— А хіба бувають легкі? — відповіла Марина, сама здивувавшись, що її голос не тремтить.
Він усміхнувся куточком губ.
— Бувають. Але сьогодні, здається, не той випадок.
Вона не питала імені. Їй не хотілося знати нічого зайвого. Вони говорили про дрібниці — про музику, місто, дощ за вікном. Розмова текла легко, ніби між ними не було ні минулого, ні майбутнього — лише цей вечір.
Коли він запросив потанцювати, Марина погодилася.
Музика була повільною. Його руки — теплими. Занадто близько. Занадто правильно. Вона відчула, як напруга поступово відпускає, поступаючись чомусь небезпечному — бажанню.
— Ти тікаєш, — тихо сказав він їй на вухо.
— Так, — чесно відповіла вона. — І не хочу, щоб мене наздоганяли.
Він нічого не сказав. Просто міцніше притиснув до себе.
Рішення поїхати до нього було імпульсивним. Неправильним. Але в той момент Марині було байдуже. Вона хотіла забутися. Хоч на кілька годин.
У його квартирі було темно й тихо.
Без зайвих слів. Без обіцянок. Без запитань.
Це була ніч, у якій вона дозволила собі бути слабкою. І живою.
А вранці Марина прокинулася з чітким усвідомленням:
це не втеча. Це лише пауза.
Вона тихо зібралася, залишивши його спати, і вийшла, не озираючись.
Їй знову потрібно було починати з нуля.
Вона ще не знала, що доля вже зробила свій хід.
І що цей чоловік — зовсім не випадковість.