Пролог

Марина не планувала повертатися додому раніше.
День був звичайним — з тих, що стираються з пам’яті одразу після завершення. Робочі дзвінки, таблиці, стримані усмішки колег і думка про вечір. Про дім. Про них удвох.
Вона навіть купила вино — без приводу. Просто тому, що хотілося тепла.
Ключ у замку провернувся тихо.
Марина зайшла до квартири й одразу відчула: щось не так. Повітря було важким, ніби дім затамував подих. І ще — звук. Чужий сміх.
Вона зробила крок уперед. Потім ще один.
Серце билося рівно. Надто рівно, як для моменту, коли світ ось-ось трісне.
Вони навіть не встигли відсторонитися. Її наречений. І її подруга. Застиглі, розгублені, винні — але не настільки, щоб повернути час назад.
Марина дивилася на них мовчки. Без крику. Без сліз. Усередині була дивна порожнеча, ніби всі слова раптом втратили сенс.
— Збирайтеся, — сказала вона спокійно. — Обидва.
Він почав говорити одразу. Про помилку. Про слабкість. Про те, що це нічого не означає. Слова сипалися, плуталися, чіплялися за повітря, наче могли щось змінити.
Марина слухала й розуміла: означає все.
Коли двері за ними зачинилися, квартира стала надто тихою. Ця тиша тиснула сильніше, ніж будь-який крик.
Марина повільно сіла на підлогу, притулившись спиною до стіни. Подивилася на пляшку вина, до якої вона так і не доторкнулася.
Вона не плакала. Ще ні.
Усередині було тільки одне відчуття — кінець.
Але десь дуже глибоко, там, де народжуються рішення, вже зріла інша думка:
я більше ніколи не дозволю собі бути слабкою.
Вона ще не знала, що цей вечір стане лише початком.
Що попереду — втеча, випадкова зустріч і почуття, від якого вона спробує сховатися.
І що довіра — річ, яку іноді доводиться вчитися заново.