Розділ 3

Світло знадвору різало очі, викликаючи сльози, але я вперто вбирала кожну деталь: синьо-зелену хвою високих дерев, схожих на суміш папороті та сосен, незвично яскраве коло місцевої зорі й важке, майже густе повітря, у якому відчувалася легка кислинка. Озону в його складі було більше, ніж на Землі.

— Для знайомства досить, Тайро. Ходімо, приведете себе до ладу. — Після її слів я нарешті відчула, що організм настійливо сигналізує про нагальні потреби: сходити до туалету й поїсти.

Докторка Кейн провела мене до невеликого санітарно-побутового блоку й показала, де знаходяться всі необхідні зручності. І там, над умивальником, я нарешті побачила дзеркало.

Я завмерла на порозі, боячись підійти ближче. Усе минуле життя у Віртуалі я мала ідеальний аватар, а в реальності — виснажене, бліде обличчя з погаслими очима й рідке, мишаче волосся, яке постійно плуталося на подушці.

Дівчина в дзеркалі дивилася на мене зі страхом і недовірою. Але це була я. Мої риси обличчя, та сама форма губ, той самий трохи кирпатий ніс... Але шкіра щік палала живим, здоровим рум'янцем. Синці під очима зникли, а замість тьмяних мишастих кучерів на плечах розсипалися густі, шовковисті локони темно-русявого, насиченого відтінку, що переливалися на світлі бронзою. Я простягнула руку й торкнулася свого відображення. Скло дзеркала було холодним, а пальці — теплими. Усередині мене пульсувало життя — справжнє, не підтримане медичними стимуляторами.

— Генетична корекція зберігає фенотип, але усуває дефекти, спричинені виснаженням, хворобами та спадковістю, — м'яко пояснила Аманда, спостерігаючи за мною від дверей. — Звикайте, Тайро. Це ваша нова норма. У мене теж був абсолютно такий самий шок. Я теж зі старої Землі й досі пам'ятаю, як виглядали люди, яким не вистачало їжі та світла.

Перший тиждень минув у якомусь тумані з болю в м'язах і захвату, що не полишав мене. Я можу ходити! Можу брати все власними руками! Але за кожним рухом стояли години роботи над собою. Я вчилася, не замислюючись, віддавати команди м'язам. Та поки що навіть не наважуючись перевіряти межі власного тіла. Воно, хоч і було здоровим, потребувало навчання з нуля. Мозок умів аналізувати інформацію, але вестибулярний апарат постійно давав збої. Гравітація Геліоса-7 виявилася трохи сильнішою за стандартну земну, а перепади атмосферного тиску спричиняли легке запаморочення. А може, мені це лише здавалося? Не знаю. У мене не було можливості повноцінно порівняти.

Я вчилася ходити без опори на стіни. Вчилася тримати ложку, не впускаючи її через різке судомне здригання пальців. Щовечора м'язи ніг і спини ниючо боліли, наче їх перемелювали жорна, — реакція «нового» організму на навантаження, яких у мене ніколи не було. Але цей біль був найсолодшим у моєму житті. Я засинала на жорсткій койці медмодуля з усмішкою, бо знала: завтра я знову зможу пройти на кілька метрів більше.

Щоразу, залишаючись наодинці із собою, я розглядала своє тіло. Для мене воно залишалося якимось дивом. Здавалося б: руки-ноги, двадцять пальців. Але для людини, яка все своє попереднє життя провела лежачи, — це було схоже на найбажаніший подарунок, який тільки міг дати всесвіт.

Я безліч разів згинала пальці. По черзі, по одному, всі одразу, окремо кожну фалангу. Потім крутила руками, намагаючись роздивитися лікті. Тіло було новеньким, тому на ньому навіть не було натяку на мозолі, пролежні чи якісь плями, що залишилися від ран. Одного разу, коли я була ще дитиною, я спробувала на ліктях виповзти з капсули й сильно вдарила ногу об її бортик. Я лежала на підлозі й дивилася, як кров витікає з розсіченої рани, спочатку набухаючи великою краплею, а потім скочуючись цівкою по голій нозі. Я пролежала так, мабуть, хвилин п'ятнадцять, які тоді, в дитинстві, здавалися мені вічністю, нічого не відчуваючи й просто стежачи за червоною калюжкою, що скупчувалася поруч. Потім прибігла мама, насварила мене, промила рану й заклеїла її рідким пластиром. На все життя на моїй нозі залишився шрам — нагадування про крихкість мого існування.

На новому тілі його не було. Воно було наче новенька сукня. Взяв і вдягнув її на себе, залишивши від старого тільки розум.

Розум чи душа, як вірили релігійні люди, — хоч би що це було. Але саме в цій ментальній сфері я не відчувала жодних змін. Я була саме «Я», без якихось нових рис характеру. Я так само думала, дивилася на все збоку й не надто прагнула виявляти активність. Може, це був період адаптації? Може, в майбутньому я якось змінюся? Усі ми змінюємося під впливом обставин. І, можливо, десь усередині мого «Я» й раніше ховалося щось непомітне? Просто моє життя було таким, що я не дозволяла цій частинці себе виповзти назовні?

Я не знала, але сподівалася, що щойно міцно стану на ноги, то обов'язково почну жити активніше, ніж жила до цього. Принаймні, це було одним із багатьох моїх бажань, які я загадувала, дивлячись на падаючі зорі в небі моєї нової батьківщини.