Розділ 1

Я народилася на старій Землі у 3489 році.

Колиска людства на той час давно перетворилася із затишної люльки на викинуте, іржаве й спустошене сміттєве відро. Надра були висмоктані до останньої краплі, а всю доступну сушу забудували нескінченними багатоповерховими вуликами мегаполісів. Там усе було просто й жорстоко: на самому дні, у сірих нижніх містах, люди задихалися від смогу й відходів, а на вершині, у багаторівневих пентхаусах над хмарами, грілася на сонці вища каста.

Народився згори — тобі доступно все. Народився знизу — виживай, як умієш.

Мені «пощастило» опинитися посередині. Мої батьки були приватними вчителями. Вони не належали до еліти, але навчали її розбещених дітей, а тому знали про світ «верхніх» надто багато. А головне — вони знали історію. Вони розуміли, як і чому Земля перетворилася на цю бетонну могилу, і передали ці знання мені.

Поки мої ровесники, дофамінові наркомани, зависали у Віртуалі заради тусовок і сурогатних емоцій, я тікала туди по знання. Я ковтала архіви про великі відкриття, про давні епохи, коли люди ще могли бачити справжнє небо, і про два головні винаходи, на яких тримався наш змучений світ.

Першим був сам Віртуал — загальна інфо- та енергосфера, що замінила давній інтернет. Ти міг сидіти у своїй конурі й подумки керувати шахтарською буровою установкою на Місяці. Або просто розважатися. Віртуал звільнив розум, але остаточно скував і виснажив тіла.

Другими були Гіпери — надсвітлові двигуни, що відкрили шлях до зірок. Викачані із Землі ресурси йшли на будівництво невеликих розвідників, а згодом і величезних кораблів для колоністів, які відносили людей до нових світів.

Це було дорого: корпорації будували власні кораблі-ковчеги й брали плату за місце в них. Та все одно багато хто віддавав останнє до копійки, аби отримати хоча б примарний шанс на майбутнє для себе та своїх нащадків.

Я захлиналася зображеннями чужих планет. До болю в суглобах хотіла стати колоністкою. Але моє власне тіло поставило хрест на цій можливості.

Я народилася «бракованою». Вічний дефіцит чистого світла, мінералів і справжньої їжі дав збої в поколіннях землян. Мій збій виявився жорстоким: тіло відмовило. Практично від народження я була прикута до ліжка. Повноцінний овоч у квартирі-капсулі. Моє життя зводилося до того, що комп'ютеризована система раз на день вводила в мої вени поживний коктейль і розтирала валиками нечутливі м'язи. Я могла б вічно гнити там, з головою занурюючись у Віртуал, як мільйони таких самих живих трупів, але я не хотіла просто існувати.

Я хотіла відчути справжню, мокру від роси траву. Торкнутися шорсткої кори дерева. Побачити на власні очі дивовижний світанок над новим світом — хай навіть із отруйною атмосферою, дикими перепадами температур і хижою фауною. Мрія жити не тут, не в цьому блоці-конурі, пекла мене зсередини сильніше за будь-яку хворобу.

І одного разу в мережі мені трапилася реклама колонізаційної програми від корпорації «Форт».

Умови здавалися звичайними: фронтир, ресурси, дикі планети. Але терміни доставки вражали — лічені дні. Жоден корабель не міг долетіти так швидко. Мій прискіпливий розум ніяк не міг зіставити всі факти, а мрія не дозволяла просто пройти повз загадку. Тож одного дня я вибила зв'язок із їхнім рекрутером.

Відповідь шокувала: «Форт» випробовував нові технології. Перенесення свідомості в надруковане тіло та швидке освоєння однієї з планет Фронтиру.

Вони не витрачали сотні років на повне тераформування планет. Вони вирішили «тераформувати» саму людину. Надруковані в біопринтерах тіла змінювали на генетичному рівні відповідно до умов конкретної планети. Рекрутер солодко співав, що технологію вже відпрацьовано, що на деяких планетах уже росте друге покоління здорових колоністів. Мені обіцяли все: нове, сильне, ідеальне тіло, статус колоністки й чистий аркуш.

Ціна? Усі мої заощадження плюс безстроковий контракт на роботу в комуні до кінця життя.

Для когось це звучало як рабство. Для мене — як єдиний шанс перестати бути шматком м'яса. Це був мій стрибок віри в абсолютну невідомість. Я віддала їм усе.

І коли я вперше розплющила очі в капсулі репринтингового центру на Геліосі-7, відчула власні ноги, змогла стиснути пальці в кулак і зробила перший самостійний вдих — я зрозуміла, що «Форт» виконав обіцяне. Я була жива. По-справжньому.

…То чому ж зараз я знову стою босими ногами на крижаній підлозі моргу, а в дзеркальному склі на мене дивиться тіло, яке мало згоріти дотла?