Пролог

Планета Геліос-7 — це місце, де я народилася, померла й воскресла впродовж кількох місяців.

Як? Не знаю. Я й досі не можу звикнути до цього факту.

Відтіля, як я отямилася на крижаному металевому столі прозекторської — гола, тремтяча від пронизливого холоду, з пластмасовою біркою, що впилася в кісточку, — і до цієї самої секунди я перебувала в глухому й сліпому шоці. Повітря важко входило в груди, обпікаючи легені смородом дезінфекції. Я хрипіла, намагалася зробити перший повноцінний вдих і не вірила власним очам.

Жодних слідів вогню. Жодних шрамів чи опіків.

Ніби це не я була заблокована в палаючій будівлі. Не я задихалася від їдкого сизого диму й смороду горючих лекро-сосен, з яких будували всі прості приміщення поселення. Не я кричала, доки не зірвала голос, від жахливого, роздираючого болю, коли мої власні пальці чорніли від вогню, намагаючись зсунути з ноги важку палаючу балку.

Я підняла тремтливі руки перед очима. Долоні гладенькі. Жодного опіку. Я провела пальцями по нозі — ані сліду від зламаної кістки, ані єдиної гематоми. Шкіра була абсолютно такою самою, як у мій перший день тут, на Геліосі-7.

Я не померла? Мене знову надрукували?

Але якщо це репринтинг, то чому я лежу на металевому столі в порожньому відсіку моргу, а не в регенераційній гелевій ванні чи капсулі? Чому на нозі висить інвентарна бирка з номером, а навколо пахне лише формаліном і хлоркою? Що, чорт забирай, відбувається?!

Паніка підступала до горла пекучою хвилею. Щоб не збожеволіти просто тут, на холодному столі, я заплющила очі й змусила свій розум вхопитися за єдине, що в мене залишилося, — за пам'ять. За те, як я взагалі тут опинилася.