7

Поради охоронців звучали цілком розумно, тому вигадувати нічого не стала й відразу рушила в західну частину міста. Чим далі від центру я відходила, тим менше траплялося дорогих крамниць і багато прикрашених будинків. Тут уже жили звичайні люди. Над вулицями стояв запах деревини, шкіри, металу й свіжого хліба. Майже в кожному кварталі працювала якась майстерня.

Я почала обходити їх одну за одною.

— Вам працівники потрібні? — запитала я у кремезного чоловіка біля столярної майстерні.

— А що вмієш? — він навіть не підняв голови від дошки, яку стругав.

— Читати. Писати. Рахувати...

— Дошки носити можеш?

Я подивилася на колоди, складені біля стіни.

— Не дуже.

— Тоді ні.

Наступною була швейна майстерня.

— Досвід є? — літня жінка уважно подивилася на мене поверх окулярів.

— Одяг підшивала.

— Для себе чи для інших?

— Для себе.

— Тоді ні.

Після п'ятої відмови я почала розуміти, що все не так просто, як мені здавалося.

У моєму світі я мала диплом, досвід роботи, купу навичок. Тут же все це нічого не означало.

Тут я була худою вісімнадцятирічною дівчиною без рекомендацій, знайомих і професії.

— Шукаєш роботу? — почувся голос поруч.

Я озирнулася.

Біля дверей пекарні стояв чоловік років тридцяти.

— Так.

— У пекарню не візьмемо — одразу похитав він головою. — Уже набрали людей.

— Шкода.

— Спробуй трактири або заїжджі двори. Там постійно хтось потрібен.

Цю пораду я почула вже вдруге за день.

До вечора я обійшла ще кілька місць.

— Нам потрібен хлопець.

— Потрібен досвід.

— Потрібна магія.

— Потрібні рекомендації.

Останню фразу я починала ненавидіти.

Які рекомендації може мати людина, яка ще тиждень тому спала на дереві?

Коли сонце почало хилитися до горизонту, я вже серйозно замислилася про те, щоб шукати найдешевший заїзд і витратити ще частину грошей.

Саме тоді мені пощастило.

На вузькій вулиці між двома кам'яними будинками я помітила дерев'яну табличку.

"Потрібна помічниця. Проживання надається."

Я перечитала напис двічі.

Проживання.

Ось це було найважливіше.

Постукавши у двері, я зайшла всередину.

За стійкою стояла повна жінка років сорока п'яти.

— Роботу шукаєш? — запитала вона раніше, ніж я встигла відкрити рот.

— Так.

— Читати вмієш?

Я навіть здивувалася.

— Так.

— Писати?

— Так.

— Рахувати?

— Так.

Жінка уважно подивилася на мене.

— Звідки ти?

Це питання я вже чекала.

— З села біля кордону. Після смерті бабусі приїхала шукати роботу.

Брехня вже звучала майже природно.

— Родичі тут є?

— Ні.

Жінка кілька секунд мовчала.

— Я тримаю заїжджий двір. Потрібна помічниця. Прибирати кімнати, допомагати на кухні, іноді записувати замовлення гостей.

Моє серце почало битися швидше.

— А житло?

— Маленька кімната на третьому поверсі.

— А платня?

— П'ять мідяків на тиждень і харчування.

Чесно кажучи, для людини з минулого життя це звучало жахливо.

Але для мене тепер...

Це означало дах над головою.

Їжу.

І шанс не витратити останній срібляк.

— Я згодна.

Жінка примружилася.

— Навіть не торгуватимешся?

— Боюся, зараз не в тому становищі.

На її обличчі вперше з'явилася усмішка.

— Принаймні чесна. Почнеш завтра, ходімо, покажу твої володіння — сказала господиня й рушила до вузьких дерев'яних сходів.

Я підхопила свій рюкзак і пішла слідом.

Заїжджий двір виявився більшим усередині, ніж здавався зовні. На першому поверсі розташовувався зал для гостей і кухня, другий займали кімнати для постояльців, а на третьому, як пояснила господиня, жили працівники.

— Розкошів не чекай — попередила вона дорогою.

— Я кілька днів спала на деревах — відповіла я.

Жінка озирнулася через плече.

— Тоді тобі сподобається.

Кімната й справді виявилася кращою за мої очікування.

Маленька.

Десь три на чотири метри.

Під самим дахом.

З похилою стелею та маленьким віконцем, через яке було видно частину вулиці й дахи сусідніх будинків.

Усередині стояли вузьке ліжко, невелика шафа, стіл і стілець.

Усе старе.

Усе потерте.

Але своє.

Я поставила рюкзак біля ліжка.

— Купатися де?

— У дворі лазня для працівників і гостей — відповіла господиня. — Топимо двічі на тиждень. Сьогодні якраз топитимемо.

Майже курорт.

Після монастиря та дороги я була готова вважати це справжньою розкішшю.

Потім жінка відкрила шафу й дістала звідти кілька складених речей.

— Робочий одяг.

Я взяла сукню.

Точніше, щось середнє між сукнею та формою.

Темно-коричнева, із міцної тканини, довжиною майже до щиколоток, без жодних прикрас. Поверх неї йшов світлий фартух із великими кишенями. До комплекту додавалася проста біла косинка для волосся.

— Красунею не зробить, зате бруд не так видно — сказала господиня.

— Практично.

— Практично і треба.

Я провела пальцями по тканині.

Міцна.

Служитиме довго.

— А тепер слухай уважно — господиня сіла на стілець. — Підйом на світанку.

— Наскільки на світанку?

— Коли прокидаються кухарі.

— Зрозуміло.

— Спочатку допомагаєш на кухні. Носиш воду, чистиш овочі, прибираєш столи після сніданку.

Я кивнула.

— Потім кімнати.

— Усі?

— Ні, тільки ті, що звільнилися.

— Уже легше.

— Не перебивай.

Я слухняно замовкла.

— Після обіду або допомагаєш у залі, або йдеш прати білизну, якщо її багато. Увечері знову зал.

— А вихідні?