6

Чим ближче ми під'їжджали до міста, тим більше людей з'являлося на дорозі. Спочатку трапилася селянська підвода, завантажена мішками, потім двоє вершників, а ще трохи далі невелика група пішоходів. Після кількох днів майже повної самотності це здавалося дивним.

Равенбрідж виявився значно більшим, ніж я уявляла. Кам'яної стіни навколо міста не було, лише високий дерев'яний частокіл із двома сторожовими вежами біля воріт. Усередині вже вирувало життя. Люди поспішали у своїх справах, торговці відкривали крамниці, десь голосно сперечалися двоє чоловіків, а з боку ринку долинав запах свіжого хліба, від якого в мене мало не закрутилося в голові.

— Ну от і приїхали — сказав Гарт, зупиняючи коня біля широкої вулиці.

— Дякую за допомогу — відповіла я щиро, бо без нього ще кілька днів тягнулася б дорогою пішки.

— Та нема за що — чоловік потер шию й позіхнув. — Якщо чесно, мені самому веселіше було їхати з кимось, а не розмовляти з конем.

Я не стримала усмішки.

— І все ж дякую.

— Головне не довіряй тут усім підряд — його голос раптом став серйознішим. — Місто невелике, але шахраїв вистачає.

— Постараюся.

— Ну тоді бувай, Віро.

Від свого несправжнього імені я вже майже не здригалася.

— Бувайте, Гарте.

Ще кілька секунд я дивилася, як його віз зникає серед інших підвід, після чого залишилася сама посеред незнайомого міста.

Першою проблемою став нічліг.

Спати просто неба я більше не збиралася.

Після пів години блукань і кількох розпитувань місцевих мені вдалося знайти найдешевший заїзд у цій частині міста. Будівля стояла майже на околиці біля складів та майстерень і виглядала так, ніби пережила кілька воєн.

Над входом висіла стара дерев'яна вивіска із написом «Стара Підкова».

Усередині пахло димом, дешевим пивом і ще чимось не дуже приємним.

За стійкою сиділа повна жінка років п'ятдесяти.

— Кімната є? — запитала я.

Жінка окинула мене поглядом.

— На скільки?

— На два дні.

— Чотири мідяки.

Чотири мідяки за два дні я могла собі дозволити але все ж для мене це дорого, грошей мало а дорога ще довга і насправді я ще сама не до кінця розуміла у яке саме місто я прямую і що буду робити далі.

Після нетривалих торгів, які ні до чого не привели, монети перекочували на стійку, а я отримала старий ключ із прив'язаною до нього дерев'яною биркою.

Кімната знаходилася на другому поверсі.

Відчинивши двері, я зрозуміла, чому вона коштувала так дешево.

Ліжко було вузьким і трохи перекошеним. Матрац настільки старим, що місцями з нього стирчала солома. У кутку стояв маленький стіл із тріщиною посередині та єдиний стілець. Вікно виходило на задній двір, де валялися якісь бочки та купи дров.

Але мене це майже не хвилювало.

Тут були двері.

Стіни.

Дах.

І ніхто не намагався мене з'їсти.

На цьому список необхідних вимог закінчувався.

Я скинула рюкзак, впала на ліжко й навіть не помітила, як заснула.

Прокинулася вже ближче до ранку від запаху їжі.

Унизу саме починався сніданок.

Він виявився скромним. Велика миска густої вівсяної каші на молоці, два шматки ще теплого хліба та кухоль слабкого трав'яного напою, який нагадував чай лише здалеку.

Для місцевих це, мабуть, був звичайний сніданок.

Для мене після кількох днів сухого хліба це виглядало мало не королівським бенкетом.

Я повільно їла, намагаючись не поспішати, хоча шлунок вимагав протилежного.

Після сніданку я ще кілька хвилин сиділа за столом, насолоджуючись простим відчуттям безпеки. Можливо, вперше з моменту потрапляння до цього світу мені не потрібно було думати, де ночувати, чи не женеться за мною хтось і чи не доведеться знову спати на дереві.

— Можна замовити таз теплої води в кімнату? — запитала я господиню заїзду, вже підраховуючи в голові свої залишки грошей.

Через деякий час у кімнату принесли великий дерев'яний таз із теплою водою. Я замкнула двері, сіла поруч і майже пів години просто обтиралася старою ганчіркою, відмиваючи пил дороги сполоснувши до того волосся у тій же воді. Вода швидко стала сірою, а я лише зараз зрозуміла, наскільки брудною була весь цей час.

Коли закінчила, стало навіть легше дихати.

— Оце вже цивілізація... — пробурмотіла я, падаючи на ліжко.

Втома нікуди не зникла. Усю ніч на возі я майже не спала, тому очі почали заплющуватися самі собою. Я лише накрилася ковдрою і майже миттєво заснула.

Прокинулася вже ближче до обіду.

Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, а потім згадала про карту.

Старий пергамент швидко опинився на столі.

Я довго вивчала королівство, в якому зараз перебувала, а потім перевела погляд далі на схід — туди, куди планувала вирушити.

Саме там починалися землі Імперії Драконів.

Навіть на карті вони виглядали величезними.

Мій погляд зупинився на двох містах, через які, найімовірніше, проходила дорога після перетину кордону. Називалися вони Брайнхольм і Веларіс.

Недовго думаючи, я дістала стару книгу з географії, знайдену ще в монастирській бібліотеці.

Інформації там виявилося небагато.

Про Брайнхольм було написано всього кілька сторінок.

«Брайнхольм — велике прикордонне місто Імперії Драконів. Основним джерелом доходу є торгівля з сусідніми державами. Значна частина населення займається ремеслами, обробкою металу та перевезенням товарів».

— Зрозуміло. Торгове місто — пробурмотіла я.

Ще нижче була коротка примітка.

«У місті часто можна зустріти представників різних народів та рас».

Ця фраза змусила мене замислитися.

До цього моменту я бачила тільки людей.

Про Веларіс інформації було ще менше.

«Веларіс є одним із головних освітніх центрів південних земель Імперії. Тут розташовані школи, бібліотеки та магічні академії нижчого рівня».