5

Другий день дороги добігав кінця. Сонце повільно опускалося за верхівки дерев, хоча назвати їх просто деревами язик не повертався. За два дні я не побачила жодного, схожого на ті, що росли на Землі. Стовбури були настільки товстими, що їх навряд чи змогли б обхопити навіть п'ятеро людей, а деякі здіймалися на таку висоту, що крони губилися десь серед хмар. Ліс здавався стародавнім, ніби існував тисячі років ще до появи людей.

Перший день я майже не зупинялася. Страх гнав мене вперед краще за будь-яку мотивацію. Лише коли настала глибока ніч, я наважилася на відпочинок. Знайшовши величезне дерево з товстими нижніми гілками, я вилізла якомога вище, дістала зі своєї торби мотузку, яку прихопила з монастиря, і прив'язала себе до стовбура та гілок. Спати довелося сидячи, постійно прокидаючись від кожного шурхоту. Утім, це все одно було краще, ніж прокинутися в зубах якоїсь місцевої тварюки.

Весь цей час я рухалася максимально обережно. Кожен тріск гілки змушував завмирати, кожен незнайомий крик десь у хащах викликав бажання знайти найближче дерево й забратися на нього. Я досі не знала, які саме хижаки водяться в цих лісах, але не мала жодного бажання знайомитися з ними особисто.

На мені вже давно не було монастирського одягу. Ще в перший день я переодягнулася в одну зі старих суконь, знайдених у комірчині монастиря. Тканина була потерта й місцями вицвіла, зате тепер я виглядала як звичайна бідна дівчина, а не втікачка з монастиря.

Під час короткого привалу я вкотре перевірила гаманець. Усе моє багатство складалося з одинадцяти монет: трьох срібляків і восьми мідяків.

Срібні монети були трохи більші за сучасні п'ятигривневі. На одному боці красувався профіль короля в короні, а на іншому — дракон із розкритими крилами, що охоплював майже весь круг монети. Мідяки були простішими. На них був викарбуваний замок із трьома вежами та герб королівства у вигляді сонця над горами. Від постійного використання краї деяких монет уже стерлися.

Я кілька секунд перекочувала один зі срібляків між пальцями, після чого сховала гаманець назад під одяг. Якщо вірити карті, завтра я нарешті вийду ближче до великої дороги, що веде до сусідньої імперії. А коли вийду, спробую знайти якусь підводу, караван або хоча б доброго подорожнього.

Чесно кажучи, мені вже набридло пробиратися через нескінченні хащі. І ще менше мені хотілося одного дня стати вечерею для місцевого звіра лише тому, що я вперто намагалася всю дорогу пройти пішки. Навіть найдешевша підвода зараз здавалася значно кращим варіантом.

Попереду між деревами вже починали згущуватися сутінки. До повної темряви залишалося не більше години, а мені ще потрібно було знайти місце для ночівлі.

Витягнувши зі свого вузла черговий шматок хліба, я почала повільно жувати, уважно оглядаючись навколо. Після втечі з монастиря я вже звикла не довіряти тиші. У цьому світі вона здавалася занадто оманливою. На щастя, дерево для ночівлі знайшлося швидко — справжній велетень із товстими гілками, на яких можна було майже лежати. Видертися нагору було неважко. Я вкотре прив'язала себе мотузкою до стовбура, кілька хвилин дивилася на темне небо крізь листя, а потім просто провалилася в сон.

Ніч промайнула несподівано швидко. Навіть незручна поза не заважала. Здавалося, якби мене поклали спати просто на каміння, я б однаково не прокинулася до ранку. Організм вимагав відпочинку після двох днів безперервної дороги.

Злізши з дерева, я розім'яла затерплі ноги, перекусила ще шматком хліба й вирушила далі. Уже за кілька годин між деревами почало проглядатися щось світле, а ще через кілька хвилин я нарешті вийшла до дороги.

Вона виявилася значно кращою, ніж я очікувала. Широка, вимощена великими сірими плитами, місцями вже потрісканими від часу, але все ще рівними. По обидва боки тягнулися канави для дощової води, а через кожні кілька сотень метрів стояли старі кам'яні стовпи з вибитими написами, які я поки що читала насилу.

Ні людей.

Ні підвід.

Ні вершників.

Лише вітер гуляв між деревами.

Я поправила вузол на плечі й рушила вздовж дороги у бік кордону. За моїми підрахунками, навіть якщо більше не доведеться продиратися через ліси, пішки залишалося йти ще сім або навіть вісім днів. Від цієї думки настрій одразу зіпсувався.

Ноги боліли дедалі сильніше. У попередньому житті я багато працювала, але настільки довгих переходів не робила ніколи. До обіду боліли литки, після обіду вже боліло все нижче пояса. Кожен крок нагадував організму, що він не звик до таких навантажень.

День минув одноманітно. Я просто йшла вперед, іноді звіряючись із картою. Їжі залишалося приблизно на три дні, але це вже не лякало так сильно, як раніше. Якщо карта не брехала, попереду лежало невелике прикордонне містечко під назвою Равенбрідж. Там можна буде купити їжу, перепочити й, можливо, навіть знайти транспорт.

Ближче до вечора мене почало дратувати інше.

Вузол.

Здавалося, що з кожною годиною він стає важчим. Мотузка постійно натирала плече, а сама конструкція весь час сповзала набік.

Зрештою я не витримала й сіла просто на узбіччі дороги.

З вузла швидко з'явилися голка, нитки й ніж. Кілька хвилин я дивилася на свій старий монастирський одяг, після чого без жалю почала різати тканину на довгі смуги.

— Ну, або зараз вийде рюкзак, або я остаточно зіпсую останню нормальну річ, — пробурмотіла собі під ніс.

Робота просувалася повільно. Я підшивала краї, пришивала до вузла саморобні лямки, постійно переколюючи пальці. Виглядало це жахливо. Якби хтось побачив результат, то навряд чи назвав би його роботою кравця.

Але мені було байдуже.

Ще в минулому житті, коли грошей постійно не вистачало, доводилося самій підшивати одяг, ушивати старі речі або переробляти їх під себе. Тож хоча мої навички були далекими від професійних, руки все ще пам'ятали потрібні рухи.

Коли сонце вже торкнулося горизонту, я нарешті приміряла своє творіння.