4

План був одночасно простим і майже нездійсненним. Мені потрібно було забрати власні документи, дістати хоча б трохи їжі на дорогу, знайти запасний одяг і непомітно залишити монастир до того, як мене відправлять працювати до якогось лорда. На словах усе звучало досить легко, але що більше я про це думала, то краще розуміла, наскільки багато дрібниць можуть зруйнувати весь задум.

Найбільше мене турбували документи.

Без них я була ніхто.

Звичайна безіменна сирота без минулого й майбутнього.

Саме тому я почала уважніше прислухатися до всіх розмов, які стосувалися випуску. З кожним днем картина ставала зрозумілішою. Судячи з того, що мені вдалося почути, документи випускниць зберігалися в одній із шаф у кабінеті сестри Марії. На щастя, кілька разів я спеціально чекала неподалік і уважно прислухалася, коли туди заходили сестри. Звуку ключа від самої шафи я жодного разу не почула.

Це означало, що вона або взагалі не замикалася, або замикалася дуже рідко.

Але була інша проблема.

Кабінет.

Двері кабінету завжди залишалися зачиненими.

І ключі від нього були лише в сестри Марії.

Одного вечора я навіть спеціально затрималася біля коридору, коли вона поверталася після вечірньої молитви. Жінка йшла повільно, тримаючи в руках свічник, а на поясі в неї тихо подзенькувала ціла зв'язка ключів.

Я проводила їх поглядом і важко зітхнула.

Ось вона.

Моя головна проблема.

Вкрасти їжу було відносно легко. Кілька шматків хліба або сушених овочів можна поступово сховати й ніхто навіть не помітить. Одяг теж рано чи пізно знайдеться. У коморах зберігалися старі речі, які вже ніхто не носив.

А ось документи...

Я насупилася, сидячи над черговою книгою в бібліотеці.

Без них тікати було надто небезпечно.

За час перебування в монастирі я встигла помітити ще дещо дивне. Спочатку мені здавалося, що справа лише в гострому зорі та слуху, але поступово до цього списку додалася ще одна незвичайна здібність. Я вміла рухатися майже безшумно. Настільки безшумно, що це починало лякати навіть мене саму.

За всі ті ночі, які я провела в бібліотеці, жодна з моїх сусідок по кімнаті не прокинулася. Жодного разу мене не зупинили сестри, хоча кілька разів я проходила буквально за кілька кроків від них. Одного разу я навіть випадково опинилася за спиною молодої монахині, яка несла свічник коридором, і вона помітила мене лише тоді, коли я сама кашлянула.

Тоді я ще списала все на випадковість.

Тепер уже ні.

Щось у цьому тілі було не зовсім людським.

Або ж принаймні не зовсім звичайним.

Саме тому, коли настав вечір, який я обрала для втечі, страх змішувався з дивною впевненістю. Я не знала, чи вдасться мені залишити монастир. Не знала, чи не впіймають мене вже за кілька хвилин. Не знала навіть, чи переживу наступний місяць у зовнішньому світі. Але я знала інше: якщо залишуся тут, то втратю право обирати власне майбутнє.

Я довго лежала із заплющеними очима, прислухаючись до дихання інших дівчат. За останні тижні я навчилася розрізняти їх майже безпомилково. Хтось сопів уві сні, хтось тихо перевертався на інший бік, а Сара завжди дихала рівно й спокійно.

Минуло ще близько години, перш ніж я наважилася підвестися.

Повільно відкинувши ковдру, я опустила босі ноги на холодну підлогу й завмерла. Ніхто не прокинувся.

За вікном панувала темрява.

Весна тільки починалася, тому ночі залишалися холодними, а вітер час від часу завивав десь між старими монастирськими стінами.

Я одягла найтеплішу зі своїх суконь. Вона була старою, потертою й занадто великою, але зараз мене хвилювала не краса, а можливість не замерзнути дорогою.

Потім я підійшла до свого ліжка й узяла стару постільну простирадло, яку заздалегідь приготувала. Саме в неї я загорнула всі свої небагаті речі. Запасний одяг, карту материка, сама не знаю чому принесла його саме до ліжка свого часу,  кілька шматків хліба, які вдалося поступово приховати від кухарок, і ще кілька дрібниць, які могли стати в пригоді: нитка із голкою і гребінець.

Коли вузол був готовий, я ще кілька секунд стояла посеред кімнати, дивлячись на Сару.

Вона мирно спала, нічого не підозрюючи.

Мені раптом стало важко дихати.

Усі ці тижні я переконувала себе, що ця дівчина чужа. Що вона знала Ліну, а не мене. Що наша дружба несправжня.

І все ж покинути її ось так виявилося непросто.

Я тихо підійшла до її ліжка й дістала невеликий складений аркуш.

Записку я написала ще вдень.

Довго не могла вирішити, чи залишати її взагалі.

Зрештою вирішила, що повинна.

Для мене Сара була знайомою всього кілька тижнів.

Для Ліни вона була найближчою людиною багато років.

Обережно підсунувши записку під подушку, я затримала руку на кілька секунд.

У листі я написала правду.

Не всю.

Лише ту частину, яка могла її врятувати.

Я розповіла про підслухану розмову, про списки красунь, про лордів, які нібито обирали собі працівниць, і про гроші, які монастир отримував за цих дівчат. Написала також, що Сара теж була в одному зі списків.

Я не знала, чи повірить вона.

Не знала, чи наважиться щось зробити.

Але принаймні тепер вона буде попереджена.

— Удачі тобі, — ледь чутно прошепотіла я.

Від цих слів защеміло в грудях.

Можливо, ми більше ніколи не побачимося.

Взявши свій вузол, я безшумно вислизнула з кімнати.

Коридор був порожнім.

Тьмяне місячне світло проникало крізь вузькі вікна, але для мене його цілком вистачало. Я бачила кожну нерівність кам'яної стіни, кожну сходинку й навіть тріщини між плитами підлоги.

Знову це дивне відчуття.

Наче темрява зовсім не була для мене перешкодою.

Я швидко рушила до бібліотеки.

Саме там за дальньою книжковою полицею вже кілька тижнів лежала невелика схованка. Одного разу я випадково помітила щілину між стіною та старою шафою, після чого почала ховати там речі, які не могла тримати біля ліжка.