3

Минуло два тижні відтоді, як я прокинулася в цьому світі.

За цей час я навчилася приховувати свій страх, усміхатися в потрібні моменти й не ставити забагато запитань. Найскладнішим виявилося не звикнути до нового життя, а постійно вдавати, що я знаю людей і місця, які насправді бачила вперше.

Свою зовнішність я побачила вже на другий день.

У монастирському саду було невелике озеро, оточене старими вербами. Того ранку я саме набирала воду для кухні й випадково зупинилася біля берега. Вода була спокійною, майже нерухомою, тому відображення вийшло напрочуд чітким.

Я довго дивилася на незнайому дівчину.

Світле волосся спадало нижче плечей, великі сірі очі здавалися надто серйозними для такого молодого обличчя, а сама вона була невисокою й худою настільки, що ребра трохи проступали навіть крізь грубу тканину сукні. Красунею її назвати було важко, але й непривабливою теж. Найбільше мене вразив вік. Їй було не більше вісімнадцяти.

Після тридцяти семи років дивитися на настільки юне обличчя було дивно. Часом мені навіть здавалося, що це просто чийсь поганий жарт.

За два тижні Сара стала моїм головним джерелом інформації про цей світ. Звісно, вона знала далеко не все, але й того, що розповіла, вистачило, щоб трохи зрозуміти своє становище.

Монастир називався Святою Обителлю Лорейни й знаходився на території королівства Асторія. Саме сюди привозили сиріток або дітей, від яких відмовилися батьки. Хлопців після певного віку переводили в інші заклади, а тут залишалися лише дівчата.

Їх навчали читати, писати, рахувати, вести господарство, прати, готувати, шити та доглядати за будинком. Фактично монастир готував майбутніх покоївок, економок, кухарок і служниць для багатих маєтків.

Ті, хто вчився особливо добре, іноді отримували кращі місця. Декого брали помічницями управителів, діловодами чи навіть гувернантками для маленьких дітей.

— Хоча таке трапляється рідко, — якось сказала Сара, коли ми перебирали білизну. — Зазвичай хороші місця дістаються тим, за кого хтось попросить.

Тоді я мимоволі згадала свій світ. Навіть тут усе вирішували зв'язки.

— А що буде після випуску?

— Що буде? — Сара знизала плечима. — Підемо працювати. Якщо пощастить — у хороший маєток. Якщо ні... доведеться шукати місце самостійно.

Вона говорила про це спокійно, але я бачила напруження в її очах. Вісімнадцять років для місцевих сиріт означали не свято, а початок боротьби за виживання.

Саме через це й сталася бійка.

Чим більше я дізнавалася про ситуацію, тим краще розуміла відчай дівчат. За словами Сари, сестра Марія вже майже вирішила віддати мені місце помічниці економки в маєтку лорда Верена. Робота вважалася дуже престижною: хороша платня, окрема кімната для прислуги та можливість зробити кар'єру в господарстві.

Марта теж претендувала на це місце.

Спочатку між ними були лише сварки. Потім образи. Потім взаємні погрози.

А одного дня все закінчилося бійкою біля складського приміщення.

— Я не бачила самого початку, — розповідала Сара. — Але коли прибігла, ви вже валялися на землі. Потім Марта тебе штовхнула, ти впала й ударилася головою об камінь.

Щоразу, коли вона згадувала цю історію, мене не полишало дивне відчуття.

Можливо, це була звичайна бійка.

А можливо, ні.

Тому що справжня Ліна після того удару так і не прокинулася.

Замість неї очі відкрила я.

І поки що не мала жодного уявлення, чому саме доля закинула мене в тіло бідної сироти з монастиря на краю королівства Асторія.

Але одну річ я знала абсолютно точно: помирати вдруге не збиралася. Моє перше життя закінчилося безглуздо й несправедливо, тому тепер я мала намір використати другий шанс сповна. До випуску залишалося менше двох місяців, а це означало, що зовсім скоро мене викинуть у світ без грошей, без родини й без будь-якого розуміння того, як цей світ узагалі влаштований. Саме тому майже весь вільний час я витрачала не на відпочинок, а на пошуки інформації.

На щастя, через кілька днів після мого пробудження Сара показала мені монастирську бібліотеку. Насправді гучна назва трохи перебільшувала реальність. Бібліотека займала лише кілька кімнат у старому крилі монастиря, де пахло пилом, старим папером і воском від свічок, проте для мене це місце швидко стало справжнім скарбом.

Удень часу на читання майже не залишалося. Навчання, робота на кухні, прання, прибирання та інші обов'язки займали більшу частину дня, тому до книг я добиралася лише ввечері. Коли інші дівчата вже спали, я тихо вислизала зі своєї кімнати й пробиралася до бібліотеки, де могла годинами вивчати все, що потрапляло до рук.

Саме там я вперше знайшла карту материка.

Материк називався Ельтарія.

Я розгорнула пожовклий сувій просто на столі й довго розглядала його, намагаючись зрозуміти, де саме опинилася. Королівство Асторія, про яке розповідала Сара, виявилося одним із найменших на всій карті. Воно розташовувалося на західному узбережжі материка між морем і величезними лісами та складалося переважно з людських поселень.

На півночі лежало могутнє королівство Вальдор, майже втричі більше за Асторію. На сході простягалися землі Еранії, відомої своїми магічними академіями та ремісниками. Південніше розташовувалося багате торгове королівство Солмер, через порти якого проходила значна частина торгівлі всього материка.

Але найбільше мене вразило не це.

Більшу частину карти займала територія, позначена як Імперія Драконів Аркенор.

Вона була настільки великою, що всі людські королівства разом узяті здавалися поруч із нею маленькими плямами. Імперія простягалася від центральних гір майже до східного узбережжя материка, охоплюючи ліси, рівнини, пустки та навіть кілька островів.

Спочатку я вирішила, що слово "дракони" використовується образно, але після кількох знайдених книг зрозуміла, що помилялася.

Дракони тут були цілком реальними.

Більше того, саме вони правили імперією.