2

Першим повернувся біль. Він був тупим, важким і розливався по всьому тілу, особливо пульсуючи в голові так, ніби хтось методично бив молотом по скронях. Я повільно приходила до тями, не поспішаючи розплющувати очі, тому що навіть крізь заплющені повіки відчувала дивну слабкість і розбитість. Останнє, що пам'ятала, — мокра траса, злива, світло фар просто переді мною і удар, після якого все потонуло в темряві. Саме тому першою думкою було, що я вижила й тепер лежу в лікарні, але вже за кілька секунд стало зрозуміло, що щось не так.

Матрац під спиною був жорстким і незручним, повітря — прохолодним та сирим, а замість запаху ліків і дезінфекції відчувався пил, стара деревина та вогкість. Насупившись, я все ж розплющила очі й кілька секунд просто дивилася перед собою, намагаючись зрозуміти, що саме бачу. Наді мною була не біла стеля лікарняної палати, а грубе кам'яне склепіння з темними дерев'яними балками, які виглядали настільки старими, ніби пережили не одне покоління людей.

Я різко сіла й відразу пошкодувала про це, тому що голова запаморочилася настільки сильно, що довелося вчепитися в край ліжка. Коли напад запаморочення трохи відступив, я почала оглядатися навколо. Кімната була маленькою, майже порожньою і напрочуд похмурою. Біля стіни стояв старий дерев'яний стіл, поверхня якого була вкрита подряпинами, поряд виднівся перекошений стілець, а вузьке вікно пропускало всередину тьмяне ранкове світло. Жодної сучасної речі, жодного натяку на те, що я перебуваю у двадцять першому столітті.

Неприємний холодок пробіг спиною. Я повільно опустила погляд на власні руки й завмерла. Вони здавалися меншими, ніж я пам'ятала. Тонкі зап'ястя стирчали з рукавів грубої світлої сорочки, шкіра була незвично гладкою і блідою, долоні вкривали невеликі мозолі, а пальці — довшими та тендітнішими. Я кілька разів стиснула й розтиснула кулак, ніби намагалася переконати себе, що мені просто мариться після аварії, але дивне відчуття нікуди не зникало.

Серце почало битися швидше. Я торкнулася обличчя, провела пальцями по щоках, підборіддю, губах і раптом усвідомила, що не впізнаю навіть власних рис. Паніка повільно піднімалася зсередини, стискаючи груди дедалі сильніше. Усе це було неправильним. Неправильною була кімната, неправильним було моє тіло, неправильним було саме відчуття реальності того, що відбувалося.

Десь за стіною раптом пролунав дзвін. Гучний, протяжний і незвичний, ніби хтось ударив у великий металевий дзвін. За ним долинули кроки, чиїсь голоси й скрип старих дверей. Я завмерла, прислухаючись. Тут були люди. Багато людей. І вони поводилися так, ніби все навколо було абсолютно звичним.

Не встигла я як слід осмислити цю думку, як двері відчинилися. На порозі стояла сувора жінка в темному простому одязі. Вона лише ковзнула по мені поглядом, переконалася, що я не лежу без свідомості, і незадоволено підтиснула губи.

— Нарешті прокинулася. Ще трохи — і сестра Марія наказала б виливати на тебе відро холодної води.

Я мовчки дивилася на неї, не знаючи, що відповісти.

— Чого застигла? Одягайся швидше й виходь у двір. Сніданок уже закінчується, а роботи сьогодні багато.

Жінка навіть не чекала відповіді. Вона зачинила двері й пішла далі коридором, залишивши мене наодинці з десятками запитань, на які поки що не було жодної відповіді.

А я сиділа на ліжку й дедалі чіткіше усвідомлювала, що після тієї аварії моє життя не просто змінилося. Воно закінчилося.

Кілька хвилин я нерухомо стояла посеред маленької кам'яної кімнати, намагаючись зібратися з думками, але що більше думала, то сильніше відчувала паніку. Я не знала, де знаходжуся, не знала, ким була дівчина, у чиєму тілі прокинулася, не знала навіть свого імені в цьому світі. Залишатися тут було безглуздо, тому, глибоко вдихнувши, я все ж вийшла за двері.

За ними тягнувся довгий коридор із сірих кам'яних блоків. Стіни були нерівними, подекуди вкритими дрібними тріщинами, а вузькі вікна під самою стелею пропускали всередину зовсім мало світла. Під ногами скрипіла стара дерев'яна підлога, хоча в деяких місцях її змінювали холодні кам'яні плити, стерті тисячами ніг. У повітрі стояв запах вогкості, старого дерева та чогось схожого на дим від печей. Усе виглядало настільки старим і чужим, що мене знову охопило неприємне відчуття нереальності того, що відбувається.

Я нерішуче рушила вперед, постійно озираючись навколо. Кілька разів траплялися зачинені двері, але за ними було тихо. Лише десь далеко попереду чувся гомін багатьох голосів. Саме цей звук змусив мене пришвидшити крок. Зараз люди здавалися єдиним орієнтиром у цьому дивному місці.

Чим ближче я підходила, тим голосніше ставав шум. До голосів додався брязкіт посуду, скрип лавок і запах їжі, якщо це взагалі можна було назвати їжею. Незабаром коридор вивів мене до великої зали, де за довгими дерев'яними столами сиділи десятки дівчат приблизно мого віку. Біля однієї зі стін стояла черга, і я швидко зрозуміла, що це місце слугувало їдальнею.

Намагаючись нікого не здивувати своєю поведінкою, я мовчки стала в кінець черги. Ніхто не звернув на мене особливої уваги, і це трохи заспокоїло. Попереду дівчатам розливали щось схоже на рідку кашу, а поруч видавали по шматку темного хліба. Коли черга дійшла до мене, я взяла свою миску й ледве стримала розчарування. Навіть у найважчі студентські роки я харчувалася краще. Рідка сірувата маса виглядала неапетитно, а запах був настільки слабким, що важко було зрозуміти, з чого її взагалі приготували.

Я обережно озирнулася навколо й лише тепер помітила, наскільки худими були майже всі дівчата. Тонкі руки, гострі вилиці, занадто вузькі плечі. Ніхто не виглядав виснаженим до крайності, але ситим теж ніхто не виглядав.

Знайшовши вільне місце біля одного зі столів, я сіла й спробувала скуштувати свою порцію. Смак виявився навіть гіршим, ніж я очікувала. Мабуть, голод був єдиною причиною, чому тут узагалі це їли.

— Ти вже краще виглядаєш, Ліно.

Голос пролунав поруч так несподівано, що я ледь не впустила ложку. Навпроти мене сідала темноволоса дівчина з доброзичливим обличчям. Вона поставила свою миску на стіл і уважно подивилася на мене.