Розділ 34 частина друга

Шостого квітня почалися старти.

Першим рушив великий брандер.

Він відокремився від геостаціонарної орбіти повільно. Корекційні імпульси, розгін, нова траєкторія — і масивний корпус пішов назустріч астероїду.

Ще п’ять таких самих стартували кожні три години.

Потім — важкі. Їх запускали щогодини.

Середні йшли групами по п’ять — кожні тридцять хвилин. За ними — малі, по десять апаратів із тим самим інтервалом. Космос, ще недавно мовчазний і порожній, тепер нагадував коридор, яким безупинно рухався бойовий флот.

Поодинокі модулі, що мали прикривати Карпати, залишалися на орбіті. Їхній час ще не настав.

Людство затамувало подих.

Ретрансляційні модулі відчіплялися від брандерів по дорозі. Вони займали розраховані точки й передавали картинку на Землю. Потік даних ішов безперервно — на урядові центри, на телевізійні канали, у мережу.

Трансляцію вели майже всі.

На екранах — чорне тло космосу, повільний оберт уламкового гіганта. І крихітні, майже непомітні точки — людські апарати, що наближалися до нього.

Останні дні людства настали.

Чотири останні дні цивілізації.

І кожен сам вирішував, як їх прожити.

Одні жили коханням — ніби намагалися вмістити у кілька діб усе те, що відкладали роками.

Інші поспішали звести рахунки.

Були й ті, хто скорочував власне життя. Суїцид став буденністю. Для когось це був спосіб уникнути страху очікування. Іншим — останній акт контролю.

Щасливчики, що отримали місце в укриттях, спішно рушили до пунктів призначення. Але дістатися судилося не всім.

Коли люди дізнавалися, що ось ця родина має шанс на життя, а їхні діти — ні, розум іноді не витримував. Вони кидалися на «обраних», ніби це могло змінити їхню власну долю.

По всьому світу на вулицях лунали постріли.

Їжа, паливо, зброя — стали єдиною по справжньому цінністю. Мародери не залишили жодного цілого супермаркету, жодної крамниці. Великі міста перетворилися на пастки — із заторами, пожежами, хаосом.

Уряди вже нічого не могли зробити. Ситуація вийшла з-під контролю.

Цивілізація трималася на інерції — а та стрімко згасала.

Ясногір’я спустіло.

Усе, що можливо, переправили до укриття. Будівлі законсервували — хоч усі розуміли, що сенсу в цьому небагато.

За тиждень до того запуски модулів завершилися. Пускові установки почали демонтувати й складати у віддалених закутках.

Тут особливо допомогли здібності володіючих.

Телекінез знімав проблему ваги. Маса не мала значення — значення мав тільки об’єм. Працювати можна було лише в межах власної енергетичної оболонки. Для більшості — радіус трьох метрів.

А направляючі труби пускових мали більший діаметр. І значну довжину.

Тоді люди об’єднувалися.

Восьмеро ставали вздовж однієї секції й працювали разом. Кожен тримав свою ділянку, синхронізуючи зусилля. Здалеку це нагадувало мурах, що тягнуть гілку, у багато разів більшу за них.

Повільно секцію спускали з нахилу. Внизу її приймала техніка. Потім володіючі поверталися за наступною.

Практично всі виходи на поверхню вже були закриті.

І тут теж не обійшлося без здібностей.

Було очевидно: роками жити в печерах — випробування не лише для тіла, а й для психіки. Тому передбачили оглядові майданчики. Невеликі виступи на поверхню, з яких можна бодай визирнути назовні. Побачити небо. Згадати, що світ не завжди складався зі склепінь і штучного світла.

Але безпека залишалася понад усе.

Проходи перекривали масивні гермодвері. Самі майданчики щільно накривали товстими прольотами з уберпластику. Його утримувала жива біосистема — краї листів пластику буквально вростали в коріння й товсті гілки, зросталися з ними в єдину конструкцію.

Пластик не був прозорим повністю. Видимість залишалася далекою від ідеальної. Але це все ж було вікно у світ.

Краще так, ніж ніяк.

Окрім пари секретних, відкритими залишалися лише два проходи.

Обидва — поблизу Ясногір’я.

Саме сюди вишикувалися черги з автівок.

Люди у відчаї намагалися потрапити до укриття. Виходили з машин, тримали дітей на руках.

Січовий не зміг відмовити всім.

Не приймали відверто нахабних — тих, хто не просив, а вимагав. Хто кричав про права, погрожував, штовхав інших. Тим більше — тих, кого помічали в насильстві.

Таким ходу не було.

Десять, максимум двадцять тисяч людей Спадок ще міг прийняти з більш-менш прийнятним комфортом. Але бажаючих було в рази більше.

Тоді почали готувати додаткові приміщення.

У виробках, що раніше слугували складами для сировини, облаштовували імпровізовані гуртожитки. 

Умови були далекі від хороших.

Але це був шанс.

І в ці дні шанс цінувався більше за комфорт.

Восьмого квітня стався перший контакт.

Камери ретрансляторів передавали зображення. За вісім хвилин до зіткнення, випереджаючи, від брандера відокремилися дрібні краплі. Вони були майже непомітними — розсип темних точок.

Та коли досягли астероїда, перетворилися на вогняний дощ.

Рейкові гармати почали роботу. Снаряди один за одним врізалися в поверхню, прогризаючи тунель углиб. Кам’яна кора не витримувала такого напору. Після пробиття верхніх шарів розпечена маса рвонула назовні — з утвореної шахти вирвалося виверження, наче запрацював гігантський ракетний двигун. Саме такий ефект, давали розриви снарядів в глибині.

Вісім хвилин — ніби й небагато.

Але сумарна швидкість астероїда та брандера становила близько сімдесяти кілометрів на секунду. На момент початку стрільби між ними було понад тридцять тисяч кілометрів.

Саме через ці відстані й швидкості неможливо було просто вдарити збоку й «відштовхнути» гігант із курсу.

І ось брандер, не припиняючи вогню, увійшов у пробитий тунель.

Миттєвість — і спалах.

Екран на секунду засліпило білою плямою. Потім — вибух, що розірвав поверхню зсередини. Від основного масиву відколовся шматок завбільшки з десятки кілометрів і почав рухатися окремою траєкторією.