Розділ 33 частина перша

Розділ 33

Зала засідань майже не змінилася.

Ті самі напівкруглі ряди, прапори за спинами делегацій, столи з мікрофонами та табличками країн. Навіть обличчя представників здебільшого залишилися знайомими. Хтось постарів, за деякими столами були інші, але загалом склад був дивовижно стабільним.

Наче час тут рухався повільніше, ніж у решті світу.

Володимир зупинився на мить біля входу, ковзнув поглядом по залі. За два життя він був тут уже втретє. Завжди під час кризи.

Та атмосфера цього разу відрізнялася.

Зовні — усе те саме. Стримані костюми, холодні погляди, дипломатична ввічливість.

Усередині — та сама розгубленість.

Вони знову не знали, що робити.

Але ставлення до Січового було іншим.

Минулого разу він заходив сюди як потенційна загроза. Як людина, що продемонструвала силу й порушила баланс. На нього дивилися насторожено, з ворожістю, з готовністю обмежити, притиснути, нейтралізувати.

Тепер на нього дивилися зі сподіванням.

І це відчувалося — у затриманих поглядах, паузах перед виступами, у тому, як кілька делегатів мимоволі оберталися в його бік, коли звучало слово «перехоплення» або «орбітальна система».

От тільки їх їство змушувало тягнути ковдру на себе.

Ще до його виступу, під виглядом процедурних зауважень, почали звучати знайомі тези.

Про необхідність «міжнародного контролю».

Про «спільну відповідальність людства».

Про те, що космічне угрупування не може перебувати в руках однієї структури.

Один із представників прямо заявив, що у світлі нової загрози орбітальні платформи Спадку мають бути передані під управління міжнародної коаліції. Інший м’якіше сформулював ту саму думку: людство не може залежати від примхи однієї людини.

Слова були обережні.

Тон — стриманий.

Але сенс лишався незмінним: забрати контроль.

Нарешті настала його черга.

У залі стало тихіше. Декілька камер одночасно навели об’єктиви. Перекладачі завмерли, готуючись не втратити жодного слова.

Січовий підвівся.

— Тут так гарно знову ділили те, що вам не належить, — почав він.

— От тільки це вже було. Минулого разу я чітко дав зрозуміти: ніхто не отримає контролю над космічною програмою моєї корпорації.

— З того часу, якщо щось і змінилося, то лише одне: тепер навряд чи хтось спробує нас обмежити.

— Попри всі заяви й програми, попри гучні ініціативи, справжнього орбітального щита ви так і не створили. Завжди знаходилися «більш пріоритетні» проєкти. Більш вигідні.

Політично зручні.

Він зробив паузу.

— Без технологій Спадку, що базуються на здібностях спадкоємців, масовий вивід важких об’єктів на орбіту, для вас занадто дорогий.

— На сьогодні ми маємо просту реальність. Моя корпорація — по суті, єдиний інструмент, який може надати людству шанс на виживання.

— Тому не варто заважати нам рятувати всі дупи світу, — холодно додав він.

Дехто скривився від прямоти формулювання. Але ніхто не перебив.

— Навпаки. Якщо ви збираєтеся жити й надалі, я очікую не спроб контролю, а допомоги. Фінансування. Спрощення процедур. Деякі речі і на сьогодні є кращими ніж виготовляють у нас. Вони нам потрібні.

Він перевів погляд по рядам.

— Завдяки вашим старанням ми значно відстали від початкового графіка підготовки.

Обмеження, санкції, блокування контрактів — усе це коштувало часу.

— І цього ресурсу в нас більше немає. Тож допомога не буде зайвою. Вона буде необхідною.

Він замовк.

У залі стояла тиша.

Тепер вони розуміли: він приїхав не просити.

Він приїхав виставляти умови.

Один із представників нахилився до мікрофона. В його голосі відчувалася спроба впіймати на слові.

— Про які зриви графіків ви говорите? Щоб складати графіки, потрібно було знати про загрозу заздалегідь. Чи не хочете ви сказати, що вам давно було відомо про астероїд — і ви просто не сповістили про це людство?

У залі знову стало тихо.

Січовий навіть не зробив паузи для обурення.

— Ви абсолютно праві, — відповів він. — Ця інформація в мене з самого дитинства.

Кілька голів різко піднялися.

— Ви всі в курсі, що спадкоємці, і я зокрема, володіємо здібностями, недоступними іншим людям. У нас таких називають просто — володіючі.

— У дитинстві до мене в голову було завантажено інформацію. Про здібності. І про катастрофу, що станеться у тридцять дев’ятому році. Хто саме це зробив і яким чином — зараз не має значення. А питання «навіщо» тут зайве. Щоб ми могли підготуватися, іншого варіанту я не бачу.

У залі зчинився глухий гул.

— Щодо того, що я «не сповістив людство», — ви лукавите. Десять років тому, в цій самій залі, я пояснював, для чого існує космічна програма Спадку. Саме для захисту від загроз такого масштабу, як та, що ми маємо зараз. А деталі..., в них без доказів, не було жодного сенсу.

Його погляд став жорсткішим.

— І що я отримав у відповідь? Заборону. Обмеження. Санкції. Вас злякали озброєні модулі над головою.

— А між тим вони взагалі не пристосовані для атаки в атмосфері. Снаряди, випущені з орбіти, втрачають більшість пробивної сили ще до досягнення поверхні. Вони згорають від тертя. Ці модулі ніколи не створювалися для війни проти міст.

— Вони створювалися для іншого.

— Це перший ряд у конструкції космічних кораблів, здатних пробити пострілами тунель углиб астероїда.

— Я називаю їх брандерами. Вони не вибухають на поверхні, а проходять у товщу тіла й лише тоді детонують. Удар ізсередини значно ефективніший за будь-який поверхневий підрив.

— Об’єкт надто великий. Одного брандера буде замало. Двох чи трьох — також. Потрібно щонайменше шість важких одиниць. А за ними — серія менших, щоб дробити великі уламки на безпечніші фрагменти.

— Саме тому наші орбітальні платформи мають таку форму. Вони створені для об’єднання. Для трансформації. Для складання в ударні комплекси, що дадуть людству шанс.