Розділ 32 частина друга

Восени тридцять другого сталося те, чого так довго чекали — і чого бажали б ніколи не дочекатися.

Спочатку один, а за кілька діб і другий телескоп зафіксували ціль, заради якої їх і було виведено в космос.

Об’єкт ішов із темряви зовнішньої системи. Непомітний, майже безвідбивний.

Астероїд-вбивцю було виявлено.

Перші дані: координати, швидкість, приблизна маса.

Потім почалися розрахунки орбіти.

Алгоритми кілька разів перераховували траєкторію. Дані звірялися. Похибки зменшувалися. Картина ставала чіткішою.

Висновок збігався з тим, про що у Спадку знали вже давно.

Об’єкт становить пряму загрозу Землі.

Імовірність зіткнення — неприйнятно висока.

Різниця полягала лише в одному: раніше це знали лише вони.

Тепер це мало стати відомо всім.

Як і обіцяв свого часу Січовий, жодної закритості. Усі розрахунки, дані спостережень, моделі орбіти, варіанти корекції, похибки — усе було викладено у вільний доступ. Зафіксовано на сайті корпорації. Розіслано провідним ЗМІ, науковим центрам, урядовим структурам.

З одного боку, новина пройшла майже непомітно.

Рік за роком людство слухало про кінець світу з кожної праски. То чергова комета, то спалахи на Сонці, збої комп’ютерів під час зміни тисячоліття, ядерна війна, повстання штучного інтелекту, вторгнення прибульців. Сотні сценаріїв, тисячі прогнозів.

Черговий “астероїд-вбивця” — ще й через шість із половиною років — не виглядав чимось особливим.

Більшість просто перегорнула стрічку новин.

Та було одне “але”.

Цю заяву зробив Спадок.

І як би багато часу не минуло, забути, як корпорація за лічені години знищила військовий потенціал величезної країни, світ не зміг. Чутки про їхні можливості, про технології, про підземне місто в Карпатах ходили різні — від перебільшених до відверто фантастичних.

Саме це й не дозволяло повністю відмахнутися від попередження.

Бо якщо хтось і міг роками вкладати ресурси в орбітальні телескопи не заради іміджу — то це вони.

Звісно, вірити в реальність загрози ніхто не хотів.

Заперечення з’явилися практично одразу.

Спочатку — в експертному середовищі.

Потім — у політичних колах.

Далі — в інформаційному просторі.

Але офіційна реакція більшості урядів залишалася стриманою. І це було цілком зрозуміло.

Підняти відкриту хвилю хейту проти корпорації означало б лише одне — привернути до її заяви ще більше уваги. А зайвого резонансу ніхто не хотів.

Тому замість істерики пролунало всього кілька заяв.

Усі вони, попри різні формулювання, зводилися до однієї думки.

У Спадку справи кепські. Космічна програма корпорації втратила темп, міжнародні обмеження дають взнаки. Тепер вони намагаються повернути собі вплив, використовуючи страх. Хочуть, зняття санкцій, вивести на орбіту нові платформи — нібито для спостереження, а фактично для розміщення озброєння. Створити атмосферу загрози, щоб отримати преференції, доступ до ресурсів, політичні поступки.

Звісно, формулювання були обережнішими.

Багато слів. Багато дипломатичних конструкцій. Обтічні формулювання про “необхідність додаткової перевірки”, “відсутність підтверджень від незалежних агентств”, “важливість уникнення передчасних висновків”.

Але сенс читався між рядків.

Не довіряйте.

Це спроба маніпуляції.

І поки уряди говорили обережно, інформаційний простір уже починав жити власним життям.

Одні експерти вимагали повних даних — хоча вони вже були викладені.

Інші заявляли, що шість із половиною років — надто великий горизонт для точних прогнозів.

Треті взагалі ставили під сумнів саму необхідність реагувати.

Висновки спеціалізованих структур не забарилися.

Незалежні центри спостереження почали перевіряти орбіту об’єкта. Дані звірялися, моделі уточнювалися. І одна за одною поважні наукові установи доповнювали розрахунки, оприлюднені Спадком.

Центр малих планет опублікував уточнений каталог параметрів.

NASA через свій підрозділ із вивчення навколоземних об’єктів підтвердила підвищену ймовірність зіткнення.

Європейське космічне агентство зробило аналогічну заяву після власних розрахунків.

Далі підключилися національні обсерваторії, університетські лабораторії, приватні дослідницькі центри.

Картина всюди виходила однакова.

Об’єкт реальний.

Траєкторія стабільна.

Ризик — неприйнятний.

І ось це пройти непомітно вже не могло.

На деякий час новина стала головною у світових випусках ЗМІ. Студії заповнили астрофізики, аналітики, експерти. На екранах з’явилися тривимірні моделі, графіки, анімації траєкторії.

Експерти й «експерти» сперечалися в прямому ефірі, перебиваючи одне одного, демонструючи розрахунки й посилаючись на ті самі дані.

На інших каналах простір зайняли прихильники теорій змови. Вони кричали, що загрози немає, що це глобальна постановка, вигадана «повелителями світу» для встановлення тотального контролю. Що страх — найкращий інструмент управління.

Прибічники пласкої Землі малювали власні схеми, доводячи, що космос у звичному розумінні взагалі не існує. А якщо його немає — то й загрози звідти бути не може.

Мов гриби після дощу з’являлися нові секти. Відроджувалися старі. Проповідники судного дня заповнювали майданчики й стріми. Одні призивали покаятися й відринути все мірське. Інші заклики жити “тут і зараз”, не зважати на закони, бо перед обличчям апокаліпсису вони нічого не варті.

Людству знадобилося кілька місяців, щоб пройти всі стадії — від байдужості до заперечення, від глузування до стриманого страху.

Дані перевірялися знову й знову. Орбіту перераховували десятки разів. Похибки зменшувалися до мінімуму.

І нарешті крапку було поставлено.

Загроза — максимальна.

Ймовірність зіткнення — критична.

Шанс на глобальну катастрофу — реальний.