Розділ 31 частина друга

Саме весілля сина й змусило Володимира остаточно прийняти рішення.

Досить було мовчати.

Ці люди працювали, будували, розширювали виробництва, укріплювали тунелі, розробляли модулі, навчали дітей. Вони вірили йому. І мали право знати — заради чого насправді.

За тиждень після весілля було призначено спільний збір володіючих.

Після останнього випуску дитячих будинків носіїв здібностей стало більше шести тисяч — і це без урахування дітей до сімнадцяти років. Стадіон, на якому проходив збір, був хоч і не під зав’язку, але й далеко не порожній.

Володимир вийшов до мікрофона.

— Вітаю всіх вас.

Його голос розійшовся над трибунами.

— Сьогодні я зібрав вас, щоб розповісти, що нас чекає попереду. І зараз я не про санкції ООН. Я про наше спільне майбутнє.

Він зробив коротку паузу.

— Сподіваюся, за ці роки я довів, що знаю, про що говорю. Навіть тоді, коли це звучить неймовірно. І зараз я відкрию знання, якими, по суті, не повинен був би володіти. Але так сталося, що володію.

На трибунах запала повна тиша.

— Усі ці роки «Спадок» готувався лише до двох речей: до події, що станеться майже через шістнадцять років, і до її наслідків.

Він підняв погляд до неба.

— Десятого квітня дві тисячі тридцять дев’ятого року Земля зіткнеться з астероїдом. Великим. Достатнім, щоб знищити нашу планету як придатне для життя місце.

— Саме для цього існує наша космічна програма. Саме тому модулі мають таку форму — вони здатні об’єднуватися для нанесення удару. Саме тому частина з них оснащена гарматами, здатними пробити тунель углиб тіла астероїда.

— Останні події тимчасово закрили нам можливість запускати нові об’єкти. Але ми вже підготували першу лінію зустрічі. А прийде час — і пускові знову запрацюють.

— Шансу повністю знищити загрозу практично немає. Але роздробити її — є. І доволі високий. Проте навіть у цьому випадку уламки впадуть на Землю.

— Саме для цього ми готуємо укриття. Уже сьогодні сотні кілометрів тунелів у Карпатах об’єднані з природними порожнинами. До моменту події буде значно більше. Багато хто з вас працює над укріпленням виробок. Тепер ви знаєте — навіщо.

Він перевів подих.

— Це стане нашою домівкою на кілька років щонайменше. Ми робимо все можливе. Ми готуємося до виживання.

— І ще одне.

Його голос став м’якшим.

— Найбільш вразливі до біди — діти. І чим менші вони, тим складніше їх захистити. Якщо вашій дитині навесні тридцять дев’ятого буде менше дванадцяти, а тим паче — десяти років, це додатковий ризик передусім для неї.

— Я розумію, як це звучить. Але не попередити — було б злочином. Рішення — за вами. Та якщо ви вже опанували володіння тілом, то не планувати власну родину з урахуванням цього — безвідповідально.

Він оглянув стадіон.

— Усе, що мав сказати, я сказав. Тепер справа за вами.

Після виступу на стадіоні, друзі знову зібралися в конференц-залі.

Першою заговорила Ольга.

— Я згодна, що людям давно треба було дізнатися правду про нашу мету, — сказала вона. — Але що, якщо на стадіоні були шпигуни? Якщо інформація вже пішла назовні?

Січовий не стримав легкої посмішки.

— “Якщо”? — перепитав він. — Обов’язково були. Марія Ігорівна з Сергієм Івановичем забезпечили явку всіх цих “сплячих кротів” максимально. І це, між іншим, було ще однією метою мого виступу.

— Тепер їхні куратори отримають усе необхідне. Повну картину. З одного боку, в них не буде жодного формального приводу звинуватити нас бодай в чомусь. Це внутрішній збір нашої структури. Ми не робили офіційних заяв. Ми не зверталися до урядів.

— А з іншого боку, у них тепер є інформація для роздумів.

— І ти думаєш, вони повірять? — тихо запитав хтось.

— Вони перевірятимуть, — відповів Січовий. — Вони завжди перевіряють. І коли телескопи зафіксують об’єкт, усе стане на свої місця.

— Відверто кажучи, у провідних держав і так не залишилося вибору. Після нашого орбітального удару світ побачив вразливість своїх територій. Побачив, що навіть великі армії — це не гарантія безпеки. Тож хочуть вони цього чи ні, їм доведеться розвивати власні космічні програми.

— Коли прийде час, будь-яка орбітальна платформа чи система перехоплення в космосі стане в нагоді. Хай навіть створений із інших мотивів.

— Ми не можемо змусити світ готуватися, — підсумував Січовий. — Але можемо зробити так, щоб він сам прийшов до цієї необхідності.

Як і передбачав Січовий, Ясногір’я щотижня святкувало по кілька весіль.

Гірське містечко жило музикою, сміхом і новими родинами. Після війни люди надолужували втрачене — швидше закохувалися, швидше приймали рішення, не відкладаючи життя “на потім”.

А в липні двадцять четвертого Володимир тримав на руках першого онука в цій реальності — Радомира Микитовича Січового.

Малий спокійно спав, стискаючи крихітними пальцями його великий палець. Володимир дивився на це диво і відчував змішання радості й відповідальності. Ще одне життя. Ще одна причина викластися на всі сто й ще трохи.

Іра з Микитою, сміючись, розповідали, що з ім’ям довелося помучитися.

— По батькові не до всіх підходить, — пояснював Микита. — Хотіли назвати на честь тебе, але тут у Ясногір’ї кожен третій хлопчик — Володимир.

— От і вирішили взяти щось старовинне, — додала Іра. — Рідкісне. Але з характером.

Катерина теж не відставала від хвилі змін. Вона вийшла заміж за Володю Войтенка. Щоправда, молоді вирішили не втрачати жодного з родових коренів — і тепер вона офіційно стала Січова-Войтенко Катерина Володимирівна. Степан з Вікторією сприйняли це цілком нормально.

Олександр поки що перебував у роздумах. Він ніяк не міг вирішити, хто з сестер Ткаченко йому більше до душі — Соня чи Ліза. Обидві були сильні, розумні й звісно красиві. Та й взагалі, практично люба дівчина чи хлопець зі спадкоємців, могли брати призові місця на конкурсах краси та мужності. Коли сам будуєш своє тіло, то результат буде очікуванним.