Розділ 31 частина перша

Розділ 31

По завершенні робіт біля Бердянська, в Ясногір’ї зібралися очільники напрямків. На повістці дня було одне питання — санкції ООН і подальші дії.

Іваненко не стримувався.

— Вони просто не розуміють, що роблять! — гарячкував він, ходячи вздовж столу. — У нас до біса летять усі графіки. Ми не встигнемо підготуватися. Треба їм пояснити. Довести, що космічна програма — не примха і не демонстрація сили.

Січовий спокійно дивився на нього кілька секунд.

— Петре Васильовичу, от скажи, будь ласка, як ти собі це уявляєш? — відповів він. — Прямо так і розповісти: мовляв, із паралельної реальності свідомість іншого Січового дісталася мені, і я знаю, що на Землю летить астероїд-вбивця, який у тридцять дев’ятому році знищить усе? Без доказів, без аргументів. Як думаєш, через скільки мене заберуть до психіатричної лікарні? І що при цьому стане зі «Спадком»?

У залі запала тиша.

— Усе так… — Іваненко видихнув. — Але ж треба щось робити.

— Та нічого особливого не сталося, — відказав Січовий. — Так, зайвий клопіт. Доведеться напружитися сильніше. Але на цьому все.

— Поясни.

— Ми не припиняємо виробництво корпусів і обладнання для модулів. Просто не виводимо їх на орбіту. Складаємо на складах. А складів у наших печерах і тунелях більш ніж достатньо. Так, частину комплектуючих ми купували. Оце нам і перекрили. Що зможемо — налагодимо самі.

Войтенко мовчки кивнув — він уже прокручував у голові виробничі лінії.

Січовий продовжив:

— А тепер просто уявіть. Тридцять другий або початок тридцять третього року. Наші телескопи — ті, що ми свого часу відправили саме для цього, — фіксують об’єкт. Два телескопи, незалежні один від одного. Дані отримують усі. І коли я кажу “усі”, то маю на увазі — ми викладемо їх у відкритий доступ. Після перевірки фахівцями по всьому світу Рада безпеки знову збереться. Ви ж не думаєте, що вони забудуть, що ми офіційно прописували у своїй програмі захист від подібних загроз?

— Степане Васильовичу, — Січовий повернувся до Войтенка, — який у нас запас того, що ми не виробляємо самі? На скільки його вистачить?

— Якщо рахувати за темпами останніх пусків — приблизно на пів року.

— Ага. Тобто, якщо прискоримося, два місяці гарантовано маємо. От вам і відповідь, Петре. Щойно нам дадуть зелене світло, ми перейдемо замість одного пуску на день з пускової, п’ять днів на тиждень, як до нещодавно. На два пуски, шість, а то й сім днів. І відсутні компоненти нам тоді нададуть самі. І не доведеться навіть купувати.

Він зробив паузу.

— Тож нічого по-справжньому критичного не сталося. Неприємно — так. Але не більше. За цей час наше завдання — подальший розвиток корпорації й поступове перенесення ключових виробництв у готові приміщення укриття. Щоб потім не метушитися, не знаючи, за що хапатися першим.

Після завданого з орбіти удару війна закінчилася.

Воювати більше не було чим — та й, по суті, вже не було кому. Держава, що починала її з імперською впевненістю, розсипалася.

Україна повертала свої території без бою.

Колаборанти тікали, рятуючись від розплати.

Сепаратисти — хто також виїзджав, хто просто різко замовкав і намагався розчинитися в натовпі. Голоси “русского міра” стихли так само раптово, як і з’явилися.

Та на звільнених територіях ситуація була складною.

Щоб не допустити загострення й внутрішніх конфліктів, Україна звернулася по допомогу до ООН. На вулицях з’явилися миротворчі патрулі. У тимчасових адміністраціях працювали іноземні фахівці разом з українськими управлінцями.

Проблем вистачало.

Міни й нерозірвані снаряди в полях і посадках.

Озброєні банди з колишніх дезертирів російської армії.

Зруйновані мости, перебиті лінії електропередач, знищені виробництва.

Сотні тисяч людей без даху над головою.

І все ж, паралельно з саперами та будівельниками, у країну заходили інвестори. Дедалі впевненіше. Світ побачив: Україна вистояла проти супротивника, що в рази перевищував її за всіма формальними показниками. Вистояла — і не зламалася.

Капітал любить стабільність.

А ще більше — потенціал.

Січовий вже бачив подібне в минулому житті. Знав, що відбудова буде довгою. Але знав і інше: країна вийде з цього сильнішою.

У нього не було жодного сумніву, що Україна знову стане в один ряд із провідними державами.

А от візит Микити з Ірою Яремчук того вечора став для них із Мариною несподіванкою.

— Тату, мамо… — почав Микита. — Ми розуміємо, що, можливо, занадто молоді. Але ми кохаємо одне одного. І просимо вашого благословення на подружнє життя.

Він узяв Іру за руку. Вони разом вклонилися.

Марина тихо зітхнула. У її очах промайнула ціла гама — від подиву до теплоти.

Володимир перевів погляд на дружину. Вона ствердно кивнула.

Він підійшов ближче до дітей.

— Чесно скажу — неочікувано, — мовив він. — Але щодо того, що ви занадто молоді… Це воювати ви були занадто молоді. А якщо з тим впоралися — то й одружитися вже точно дорослі.

На обличчі Микити з’явилася полегшена усмішка. Іра витерла сльозу.

Марина обійняла їх першою.

Весілля сина власника корпорації — подія не рядова.

До Ясногір’я з’їжджалися знайомі, ділові партнери, представники різних країн. Літовища працювали без перепочинку, кортежі тягнулися гірськими дорогами.

Коли весільна процесія рушила вулицями Ясногір’я, з усіх боків лунали вітання. Більше п’ятдесяти тисяч людей — спадкоємців, приїжджих, тих, хто знайшов тут притулок у складні роки, — вийшли зустрічати молодих.

Просто неба були накриті столи.

М’ясо й овочі, що готувалися на вуглях, наповнювали повітря густим ароматом, змішуючись з ароматом свіжого хлібу. Десь грали музики.

Для розваг запросили світових зірок — сцени працювали в різних частинах містечка, світло прожекторів ковзало по схилах гір.