Розділ 29 частина друга

О пів на дев’яту, у попередньо визначені редакції пішли інформаційні пакети.

Відео з орбіти.

Підтверджені координати цілей.

Аналітика щодо знищених об’єктів.

Нагадування про ядерний удар по Україні.

Фото обгорілої техніки, спалених позицій, поранених та вбитих українців.

І вже за півгодини світові стрічки новин вибухнули заголовками.

«Вогняний дощ помсти»

«Кара з небес»

«Удар у відповідь»

«Злочин та покарання»

На екранах з’явилися супутникові знімки — карта росії, всіяна спалахами. Поруч — кадри з України: вирви, зруйнована техніка, обгорілі позиції після ядерного удару.

Ведучі говорили про причинно-наслідковий зв’язок.

Про те, хто застосував ядерну зброю, про радіоактивний попіл.

Що відповідь була спрямована виключно по військових об’єктах.

Про те, що агресія не може залишатися безкарною.

росія розпочала війну.

росія застосувала ядерну зброю.

росія отримала відповідь.

У перші години інформаційний простір працював в одні ворота. Перевага була за тими, хто підготувався.

Лише згодом, через дві-три години, інші агентства почали оговтуватися. З’явилися обережні формулювання. Питання про «пропорційність». Про «неприпустимість ескалації». Про «загрозу глобальній стабільності».

Десь у студіях уже звучали слова «небезпечний прецедент» і «приватна військова відповідь поза міжнародними механізмами».

Але перше враження вже було сформоване.

Мільйони людей побачили просту картину:

Ядерний удар.

І відповідь.

А в інформаційних війнах, як і в справжніх, перші хвилини часто вирішують подальші події.

Світ перетравлював новину.

Рада Безпеки ООН скликала екстрене засідання.

Поспіхом змінювались маршрути літаків. Делегації поверталися з відряджень. Радники готували тези, юристи — формулювання.

Журналісти ламали списи в ефірах.

— Це справедлива відповідь на ядерний удар!

— Це небезпечна демонстрація приватної сили!

— Це кінець ядерного шантажу!

— Це початок хаосу!

Студії світилися екранами з мапами, спалахами, таймлайнами подій. Експерти перекрикували одне одного, намагаючись пояснити те, що ще вчора вважалося неможливим: держава з ядерним арсеналом була роззброєна за лічені хвилини.

І весь цей час тривало методичне руйнування військової машини росії.

О восьмій ранку двадцять шостого жовтня бомбардування припинилося.

Орбітальні модулі почали повертатися до звичних траєкторій. Вони знову виглядали як мирна супутникова мережа.

От тільки, в це більше ніхто не вірив.

Запрошення не було.

Був виклик.

Січового — разом із представниками України — вимагали з’явитися на розширене засідання Ради Безпеки ООН.

Зала засідань Ради Безпеки в Нью-Йорку була заповнена.

Під високою стелею — прапори. Камери світових телеканалів вишикувалися вздовж стін, фіксуючи кожен погляд.

За центральним столом — постійні члени Радбезу. Поруч, серед запрошених, — Україна.

За попередньою домовленістю слово в підсумку мали надати Січовому.

Але до цього — виступи засновників.

Першим, очікувано, заговорив представник росії.

Голос його лунав голосно.

Він говорив про «неспровоковану агресію», про «варварський напад», про «порушення всіх можливих норм міжнародного права». Він вимагав негайного засудження, санкцій, міжнародного трибуналу.

Та попри гучність, розгубленість читалася в кожному його русі.

Він часто ковтав воду. Папери в руках тремтіли. Погляд ковзав залом, шукаючи підтримки.

— Проти моєї країни здійснено акт геноциду! — підвищив він голос. — Тисячі загиблих! Руйнування! Гуманітарна катастрофа!

Про те, звідки взялася гуманітарна катастрофа, він не уточнював.

Не згадував і про ядерний удар по Україні.

Зате неодноразово повторював: росія «ні в чому не винна». росія «захищалася». росія «діяла в межах своєї конституції».

Декілька представників великих держав підтримали його обурення — по суті в тому ж руслі.

Звучали слова про «небезпечний прецедент».

Про «підрив глобальної системи стримування».

Про «неприпустимість приватної монополії на орбітальні озброєння».

Їх налякало не лише те, що сталося.

Їх налякало — як швидко це сталося.

Двадцять хвилин.

І ядерна перевага держави зникла.

У залі звучали вимоги передати контроль над орбітальними модулями під міжнародне управління. Створити спеціальний комітет на базі Ради Безпеки. Забезпечити «прозорість і колективний контроль».

Обіцяли гарантії безпеки натомість.

Пропонували «взаємний нагляд».

Дехто відкрито заявляв про необхідність міжнародного розслідування діяльності корпорації «Спадок». Лунали пропозиції судити Січового за перевищення повноважень і масове застосування сили.

Багато було сказано.

Але майже нічого — про справжнього агресора.

Про країну, що застосувала ядерну зброю.

Про ультиматум із погрозою знищити столицю.

У залі настала тиша, коли головуючий нарешті вимовив:

— Слово надається пану Володимиру Січовому.

Декілька камер одночасно повернулися в його бік.

Січовий підвівся й почав говорити.

— Перш за все хочу внести ясність. Керівництво України дізналося про наявність озброєних орбітальних модулів менш ніж за добу до їх застосування.

У залі ледь помітно заворушилися.

— По-друге. У Ясногір’ї, в академії, відкрито навчаються представники спецслужб із багатьох країн. І я підкреслю — відкрито. Крім того, серед персоналу працювали й працюють люди, які передають інформацію своїм урядам. Ми добре про них знаємо, але доки вони не заважають, нам байдуже. Ви всі мали приблизно однакові можливості знати, чим займається моя корпорація. Тож претензії до України — марні. Вона не мала жодних ексклюзивних знань.