Розділ 28 частина перша

Розділ 28

Дії Спадку непомітно змінювали перебіг війни.

Контрнаступ ЗСУ цього разу розпочався майже на місяць раніше, ніж у відомій Січовому реальності. Поки світ обережно обговорював «червоні лінії», українські підрозділи вже ламали оборону противника.

Ще до початку осені Харківщина була повністю звільнена від загарбників. Ворожі частини, кинувши техніку й склади, відкотилися за Оскіл. Лінія фронту тут стабілізувалася по річці.

Та справжні зміни розгорталися південніше.

У цій реальності, попри всі зусилля, рашистам так і не вдалося окупувати Херсон. Місто вистояло. А отже, не потрібно було витрачати сили на його звільнення.

Україна зібрала ударний кулак і вдарила там, де ворог найменше цього очікував.

Між Бердянськом та Мелітополем.

Удар був стрімким і жорстким. Оборона противника тріщала, не витримуючи темпу. Мобільні групи, точні удари далекобійної артилерії, дані з орбіти — все працювало на перемогу.

Сухопутний коридор до Криму почав звужуватися.

До середини жовтня понад п’ятдесят кілометрів узбережжя Азовського моря повернулися під український контроль. Війська противника, що залишилися західніше прориву, ризикували опинитися в оперативному оточенні.

І ця подія остаточно змінила історію.

Після попередження про масований ракетний пуск, бійці розійшлися по своїх місцях.

Микита ковзнув поглядом по монітору.

П’ятдесят сім.

П’ятдесят сім цілей майже одночасно мали досягти району угрупування, яке прикривала і його мобільна група.

На екрані спалахували маркери. Цілі наближалися. Система захоплення пискнула.

Перша.

Друга.

Третя.

Робота, що за останні місяці стала звичною. Тільки цього разу небо буквально палало трасами перехоплень.

Коли вони збили третю ракету, то відбувся перший приліт.

Повштох від взриву відчувся навіть в їх «Перуні».

Перехопити всі ракети, за такої іх кількості було не реально.

Максим перевів маркер. Захоплення. Пуск.

Ще одна ворожа точка згасла на небосхилі.

І в ту ж мить світ перевернувся.

Ударна хвиля підхопила «Перун», наче дитячий м’ячик, і з неймовірною силою прокрутила в повітрі. Металевий корпус заревів, внутрішні кріплення заскреготали. Микита відчув, як ремені врізалися в плечі.

Машину кинуло назад на колеса.

Тиша тривала частку секунди.

Потім прийшла буря.

Енергетична.

Утримати власну оболонку було вкрай складно.

Сергій-мехвод був володіючим другого рангу.

Іванич і сам Микита — третього.

Цього мало вистачити, щоб не померти.

Але не більше.

Екрани мерехтіли. Зовнішні камери погасли. Зв’язок зник — його глушив суцільний шум.

Іванич поклав руку на плече Сергія.

— Що з машиною? Рухатися можемо?

— По приборах… — голос хлопця був напружений, — три колеса в мінус. Але ще п’ять на ходу.

— Так гони! За ради всього святого — гони!

— Куди гнати? Ми ж сліпі!

— Розвертай вправо… ще… досить. Тепер вперед!

Машина рушила з місця.

— Щось якось хріново… — пробурмотів Сергій, набираючи швидкість.

Микита стискав зуби. Він не лише утримував власну енергетичну оболонку — допомагав Сергію, латав розриви, глушив хаос.

І те, що він бачив, йому зовсім не подобалося.

Повітря довкола світилося в його сприйнятті брудним, колючим сяйвом.

Земля фонувала.

— Це… — це не просто вибух. Тут усе забруднено. Радіація.

— Ці покидьки по нас ядеркою вдарили. — Іншого варіанту не бачу.

— Теж так думаю, — підтвердив Іванич.

— То що, все? — озвався Сергій. — В чому тоді сенс їхати?

— В якому сенсі — все? — здивувався Іванич, і в його голосі з’явилася злість. — Раз живі — значить, були не ближче ніж за пару кілометри. Інакше зараз не розмовляли б.

Машина стрибала по виритій вибухом землі.

— Їдемо у протилежний бік від епіцентру. Це видно по руху енергії. Кілометрів десять–п’ятнадцять — і почнемо чистити себе. Володіючі ми чи на прогулянку вийшли?

Сергій стиснув кермо.

— Не бійся, — додав Микита. — Раз живі — то й далі житимемо.

Енергетична буря поступово вщухала.

А трохи згодом «Перун» вискочив за межу найбільшого зараження, це Микита відчув одразу.

— Досить, — коротко сказав Іванич.

Машина загальмувала.

Люк відчинили і екіпаж стімко покинув броню. Земля під ногами ще здавалася нестійкою — чи то після удару, чи то після усвідомлення.

Повз них, не зупиняючись, проскочив БТР. Далі дорогою гуркотіла вантажівка з військовими — хто як міг тікали з небезпечної зони.

Біля «Перуна» загальмував пікап. Водій висунувся з вікна.

— Далі! Далі женіть! Ви надто близько!

Іванич лише махнув рукою.

— Нормально.

— У вас є дозиметр?! — крикнули знову.

Січовий криво посміхнувся.

— Ми самі кращі за дозиметр.

Він ступив кілька кроків уперед, відчуваючи, як тіло ще пече зсередини. Радіація вже зробила свою справу — дозу вони хапнули серйозну. Але для них, не смертельну.

— Зараз почистимось. І вас від цієї гидоти позбавимо. Тільки відженете автівку трохи далі — фонить від неї, — кивнув він на пікап. — І підходьте сюди.

Водій завмер на мить, вагаючись, але таки повільно відкотив машину метрів на тридцять.

А Микита дивився вдалину.

Туди, звідки вони вирвалися.

Там, за ледь помітною імлою, ховався епіцентр. І десь там мав бути другий «Перун». Їхньої групи.

Він напружив зір — жодного знайомого силуету.

Лише рівна, спотворена лінія горизонту.

Пізніше, коли хаос перших годин вгамувався, масштаби трагедії стали більш зрозумілими.

Того дня Спадок втратив п’ять «Перунів» з екіпажами. Разом із ними загинула й більшість підрозділу, що діяв у складі бригади ЗСУ на напрямку удару.

Сто двадцять сім бійців.