Розділ 27 частина друга

Микита стискав кулаки.

Не вберіг.

Не поцілив.

Не встиг.

Не перехопив.

«Перун» напарників стояв у сотні метрів позаду — точніше, вже не стояв. Горів. Дим клубочився в небо, змішуючись із сизим туманом від численних вибухів.

Снаряд «Смерчу» прийшовся біля правого борту, практично під переднє колесо. Навіть для машини зробленої зі змінених матеріалів, це було занадто. Корпус повело, підвіску вирвало.

Цей «Перун» більше нікуди не поїде. Лише капітальний ремонт.

— Екіпаж — у другу машину! — пролунала команда.

Ще й для цього «Перуни» працювали парами.

Броньовик був розрахован на евакуацію другого екіпажу.

І навіть висувне ліжко всередині — для важкопоранених.

Чудо, що цього разу воно не знадобилося.

Контузія у всіх. Шишки та синці не рахуються.

Але контузії — це дрібниці, коли поряд є володіючі.

Від центру надійшов наказ на знищення підбитого «Перуна».

З півночі наближалися колони рашистів, тож вибору не було.

Без БПЛА їхній «Перун» перетворився, просто на ще один елемент радіолакаційної мережі 

— Центр, втратили безпілотник. Допоможемо армійцям. Відрапортував командир.

Вони були захищені бронею. Хлопцям у піхоті дісталося значно більше.

Сергій Олегович і сам був володіючим, але його рівень був значно нижчим. Тому складна робота лягала на плечі Олександра.

Двоє лежали накриті плащ-палатками. Чотирнадцять — поранені. Серед них двоє важких.

Один — осколок у животі.

Другий — відірвана вище коліна нога.

Олександр оцінив ситуацію.

Час — по полудні. За розрахунками, о п’ятнадцятій, максимум о шістнадцятій, сюди зайдуть москалі. Дві години. Не більше.

— Важких — мені. З рештою самі — розподілив він.

Ногу бійці вже перетягнули турнікетом. Кровотечу зупинили. Отже зачекає.

А ось живіт…

Олександр не любив клінічну практику. Умів — але не любив. Його стихія була іншою: земля, коріння, складні екосистеми. Там, де фраза «поліз за яблуками — завалило кавунами» звучала буквально.

Але зараз було не до вподобань.

Утримати енергетику пораненого — не складно. Стабілізувати розірвані тканини, приглушити внутрішню кровотечу — теж.

Проблема — сам осколок.

Варіант перший — простий. Телекінезом витягнути енергоструктуру металу разом із уламком. Більшість володіючих так і зробили б.

Але.

По-перше, навколо занадто багато очей. Очей, що не звикли бачити, як метал слухняно злітає в повітря.

По-друге — і головне — тягнучи структуру, ти тягнеш і сам уламок крізь живі тканини. Не добре.

Другий варіант був доступний лише одиницям.

І, на щастя, він був серед цих одиниць.

Олександр заплющив очі лише на мить. Вловив енергетичний «малюнок» заліза. Вписався у нього. Почав змінювати.

Трансмутація.

Повільно. Обережно. Щоб не зачипити нічого зайвого.

Метал всередині тіла втрачав твердість. Розпадався. Спочатку — в густу рідину, потім — у летку фракцію. Він утримував процес, не даючи токсинам розійтися кров’ю.

Добрих пів години.

Нарешті, через рану, разом із темною рідиною, з організму вийшли останні залишки колишнього уламка. Батько, був би задоволений, подумав Сашко.

— Стабільний, — хрипко сказав він. — Передаю.

Сергій Олегович одразу перехопив пораненого, продовживши відновлення енергетики.

Тепер — нога.

Боєць із блідим обличчям лежав, дивлячись у небо. Знеболювальне притупило фізичний біль, але не могло заглушити інший.

— Тебе як звати, бійцю? — нахилився Олександр.

— Саня… — тихо відповів той, переводячи на нього погляд.

— О, тезки виходить. Не бійся, тезко. Заберемо тебе сьогодні з собою. У Ясногір’ї відростять ногу.

Поранений гірко посміхнувся.

— Протез… то не нога. Ти не зрозумієш.

— Який ще протез? — Олександр насупився. — Хто казав про протез? Чув про Ясногір’я? Про «Спадок»?

— Чув… — втрутився інший військовий, що сидів поруч, с замотаною рукою. — Кажуть, дива роблять. Але хто ми — і де той «Спадок»? Вас, може, й відправили воювати. Але яке діло вашим хазяям до простих солдатів? У багатіїв свої війни. З автоматами вони не бігають.

Сергій Олегович уважно слухав.

— Кажеш, не воюють багатії? — втрутився він. — от тільки, прямо зараз ти розмовляєш із сином власника корпорації. А це не про мільйони. Тут про мільярди.

Боєць недовірливо глянув на Олександра.

Той лише знизав плечима.

— Так теж буває. А ті гелікоптери, що ми не дістали, зараз під Гостомелем моя сестра зустрічає. І під Харковом брат відбивається. 

— Січові. Слів на вітер не кидають.

Він знову подивився на пораненого.

— Буде в тебе нова нога, тезко. Справжня. Тільки спочатку треба звідси вибратися.

Десь у далині знову прогримів вибух.

Світ відреагував «миттєво».

Новинні стрічки вибухнули червоними плашками «breaking news». У студіях з’явилися карти України, стрілки наступу, серйозні обличчя експертів. Термінові засідання, екстрені звернення, нічні брифінги.

У залі Ради Безпеки лунали правильні слова.

Представники заявляли про підтримку.

Столиці Європи висловлювали «глибоку стурбованість».

Фраза повторювалася різними мовами, з різними акцентами, але зміст лишався тим самим.

У той самий час у житлових кварталах українських міст палали будинки. Під завалами кричали люди. Діти згорали живцем у квартирах, куди прилітали ракети.

Європейські уряди засуджували агресію.

І продовжували купувати російський газ.

Бо так дешевше. Бо контракти. Бо «енергетична безпека».

Гроші йшли в один бік — і поверталися ракетами в інший.

Чим більше купували вуглеводнів, тим більше мали ресурсів ті, хто віддавав накази бити по містах. Чим гучніше звучали заяви про стурбованість, тим щільніше йшли танкери й тим справніше крутилися турбіни.