Розділ 27 частина перша

Розділ 27

Як не сподівався Січовий, як не мріяв, що зміни, запущені ним за ці роки, зрушать історію бодай на кілька градусів убік — реальність знову виявилася впертою.

О четвертій ранку двадцять четвертого лютого ракети й бомби полетіли по мирних містах.

Колони техніки перетнули кордон.

Легка надія, що все ж обійдеться, жила десь глибоко. Але вона ніколи не заважала готуватися.

Армія корпорації була приведена в повну готовність зазделегіть.

Сімдесят мобільних груп ППО — по два «Перуни» в кожній — розгорнулися на найбільш імовірних напрямках прольоту ворожих повітряних цілей. Літаки. Гелікоптери. Крилаті ракети.

Ще тридцять таких самих пар залишалися в резерві.

Паралельно механізовані підрозділи «Спадку», оснащені звичайною — хай і модернізованою — бронетехнікою, посилили бригади Збройних Сил. Вбудовані в структуру оборони.

Та, можливо, найважливішим було інше.

До багатьох підрозділів ЗСУ були приєднані бійці «Спадку».

Вони мали доступ до орбітальної групи.

Рух колон противника, концентрація техніки, підготовка до пусків — усе це з’являлося на планшетах і командних пунктах в реальному часі. Дані оброблялися в Ясногір’ї, зводилися в єдину картину й передавалися туди, де були потрібні найбільше.

Світ прокидався в шоці.

Академія спорожніла.

Ще вчора коридорами лунав сміх, хтось сперечався про трансмутацію полімерів, інший поспіхом дописував конспект з історії воєн. А тепер — тиша. Лише відлуння кроків по підлозі та короткі команди на плацу.

Катерина сиділа за пультом бойового блоку «Перуна», що зайняв позицію неподалік Гостомельського аеропорту.

Поруч, у сусідній машині, Ольга Войтенко перевіряла системи БПЛА.

Здебільшого саме ці місця — стрільців і операторів — зайняли студенти академії.

Не всі.

Багато хто вирушив до госпіталів — розгортати польові операційні, стабілізувати поранених, витягувати тих, кого звичайна медицина втратила б за хвилини. Інших направили до штабів ЗСУ — операторами супутникових систем, координаторами в єдиній мережі.

Але саме «Перуни» стали для них передовою.

Група, до якої входив Сашко, зайняла висоти біля Вишгорода. Прикриваючи урядовий квартал.

Микита ж був у Харкові.

Салтівка.

Він дивився на щільну забудову спального району, на тисячі вікон, за якими ще горіло світло. І розумів: саме сюди полетять ракети.

Відпускати дітей на війну було важко. Марина тихо плакала. Володимир обійняв її і притиснув до себе. Він і сам не знаходив собі місця. За два життя, він вдруге відправляв дітей туди, де рвуться снаряди, а смерть дивиться просто у вічі.

Першим із Січових, у бій вступив Микита.

Харків ще не встиг прокинутися, коли повітря розірвав виття сирен. Але для Січового це не стало несподіванкою. Координати стартів були відомі. Орбітальна група відпрацювала чітко, мережа пасивного моніторингу зловила імпульси радіолокаційних станцій противника.

— Тридцять цілей, — прозвучало в навушнику.

П’ять груп «Перунів» розгорнулися довкола міста, вплітаючись у загальну систему ППО українських військових. Дані стікалися в єдиний контур, цілі розподілялися.

Микита дивився на екран. Червоні маркери швидко повзли до міста.

— Наша ціль. Приймай. Пролунало від командира екіпажу.

У небі спалахнуло перше перехоплення. Потім друге. Третє.

Частину ракет знімали військові комплекси ЗСУ, частину — «Перуни».

Тридцять заходили на місто.

Двадцять шість не долетіли.

Майже дев’яносто відсотків.

Для першого удару — неймовірний результат.

А потім екрани почервоніли від маркерів.

— Пуски з РСЗВ! Приготуватися!

Сашко дивився на екран.

Над Київським морем, низько, майже над самою водою, сунула темна армада гелікоптерів. У передніх рядах — ударні машини, за ними — транспортні. Ка-52 і Мі-8, змішані в одну ударно-десантну хвилю.

До цілей — трохи більше тридцяти кілометрів.

Він перевів погляд на Сергія Олеговича. Командир сидів поруч, спокійний, навіть трохи іронічний. Наче це були навчання, а не початок великої війни.

— Дозвіл на запуск? — запитав Сашко.

Той усміхнувся краєм губ.

— Не поспішай. Підпустимо ближче.

Чекати було найважче.

Двадцять п’ять кілометрів.

Двадцять два.

Двадцять.

— Давай, — пролунало нарешті.

Олександр вже не чув нічого зайвого. Пальці ковзнули по панелі, і його «пташка» вирвалася з пускової, стрімко набираючи висоту. Камера стабілізувалася, захоплюючи горизонт. Дрон пішов на перехоплення.

Десять кілометрів.

Сім.

П’ять.

Ціль захоплено. Супровід.

На екрані — темний силует Ка-52. «Алігатор». Раптом сусідній вертоліт здригнувся — від нього відлетіли шматки обшивки. Рейкотрон іншого «Перуна» вже вступив у бій.

— Гарно… — прошепотів хтось у каналі.

Три кілометри.

Сашко відкрив вогонь. П’ятиміліметрові кулі лягли щільною чергою, прошиваючи борт. Метал рвався, скло кабіни тріскало, але машина вперто трималася в повітрі.

— Живучий, — тихо видихнув він.

— Не втечеш, — майже прошипів Сашко і перемкнувся на гармату.

Набій, розрахований на пробиття лобової броні сучасного танка, для вертольота став вироком. Постріл — і екран спалахнув. Потужний вибух розірвав корпус, лопаті розлетілися уламками. За секунду замість бойової машини в повітрі крутився понівечений, палаючий каркас.

Гелікоптер, залишаючи за собою чорний шлейф, впав у крижану воду Київського моря.

А Сашко вже розвертав дрон.

Нова ціль — Мі-8. Транспортник ішов нижче. Захоплення. Супровід. Постріл.

Історія повторилася.

Ще один вибух. Ще одна палаюча машина, що падає вниз.

— Є! — вирвалося в нього.

Та радість тривала лише мить.

Попереджувальний сигнал розірвав кабіну різким писком. На екрані — спалах. Хтось із вертольотів встиг відпрацювати у відповідь.