Розділ 26 частина друга

А цього року академія вперше відкрила двері для абітурієнтів зі сторони.

Окрема, різновікова група. Не діти «Спадку», не вихованці дитячих будинків корпорації, не родичі володіючих — а люди ззовні. Представники спецслужб, великого бізнесу, дослідницьких центрів.

До цього йшли довго.

Спочатку — обережні розмови. Натяки. Перевірки реакції. Світ давно підозрював, що в Ясногір’ї відбувається щось більше, ніж видно ззовні. Шпигунські історії множилися, але користі від них було небагато.

І зрештою у «Спадку» вирішили: прямий контакт продуктивніший за тіньову гру.

Коли корпорація прямо заявила, що готова навчати представників державних структур та великих компаній — реакція була майже комічною.

— У чому підвох?

— Навіщо це вам?

— Як ви збираєтеся контролювати випускників?

Це були найпростіші й найочевидніші питання.

Щоб зменшити кількість зайвих домислів, академія встановила умови. Один мільйон доларів на рік навчання.

Сума була не стільки про прибуток, скільки про фільтр.

Другим фільтром став відбір.

Кандидат проходив із десяток співбесід — із викладачами, психологами, аналітиками безпеки. Перевіряли мотивацію й світогляд, здатність до самоконтролю, межі допустимого.

А потім — ще одна зустріч.

Особиста.

У просторому кабінеті сиділи двоє: Січовий і Марія Лантух. Марія — одна з найсильніших володіючих-психологів. Саме вона задавала напрямок бесіди. Й Володимир, з найкращім енергетичним зором. Найменші коливання в аурі, не залишалися непоміченими.

Це вже не була співбесіда.

Це був допит — м’який, інтелектуальний, але допит.

Метою було одне: не допустити до здібностей людей морально неврівноважених або безпринципних.

Набір формувався з іноземців і представників українських спецслужб. Паралельно під програму вдалося залучити відомих викладачів з усього світу. Тих, хто погоджувався читати курси в обмін на шанс долучитися до навчання здібностям.

Такі групи планували набирати раз на три роки. Це був середній термін повного опанування другого рангу. Хоча траплялися й випадки, коли здібності розкривалися глибше.

Але одну межу Володимир окреслив одразу.

Він не збирався ініціювати цих людей особисто.

Тиражувати носіїв зі сторони, які згодом самі зможуть ініціювати інших, — цього він не планував. Розкрити потенціал, й навчити в його межах — так. Але створювати неконтрольовану ланцюгову реакцію — ні.

Звісно, залишався інший ризик.

Зацікавлені структури могли піти шляхом селекції — намагатися отримати дітей від навчених володіючих, розраховуючи на спадковість.

На цей випадок було попередження — їх потрібно привозити до Ясногір’я. Неконтрольована ініціація без додаткових вмінь — обернеться трагедією.

Січовий тверезо оцінював ризики.

Навіть якщо такі діти з’являться, вони не становитимуть загрози найближчими роками. До моменту зустрічі з астероїдом найстаршим із них буде не більше п’ятнадцяти.

Наприкінці двадцять першого року трапився випадок, який згадували з усмішкою.

Сильні світу цього знали про здібності. Знали про омолодження. Здогадувалися, звідки беруться надпотужні акумулятори й нові матеріали. Але навіть вони не розуміли ані масштабу, ані реальних можливостей володіючих.

Того дня Володимир сидів у кабінеті разом із батьком. Чергова печера була повністю підготовлена для роботи Марининої команди — можна було запускати нову лінію видобутку. Обговорювали, куди саме перекинути бригаду гірників.

Саме тоді надійшов виклик зі спецклініки — тієї самої, що приносила значну частину доходу корпорації.

Сер Артур Мортлейк, англійський сімдесятирічний лорд, прибув на курс омолодження.

Січовий перевів відео на екран монітора. По той бік з’явилася Ольга Руденко — саме вона відповідала за клініку.

— Володимире Олександровичу, в нас… ситуація, — сказала вона з професійною стриманістю, у якій ледь вгадувався сміх. — Новий клієнт прибув на омолодження, але його не влаштовує персонал. Каже, що не довіряє надто молодим. Вимагає когось соліднішого. Більш досвідченого.

— Навіть так? — перепитав Володимир, піднявши брову. — Добре. Скажіть йому, що зараз буду.

— Нізащо не пропущу таке видовище, — хмикнув Олександр Миколайович, уже підводячись. — Ходімо.

Коли вони зайшли до кабінету Ольги Сергіївни, “скандаліст” уже чекав.

Сер Артур сидів у кріслі з видом людини, яка звикла, щоб її слухали. Дорогий костюм, тростина з різьбленою ручкою, важкий перстень на пальці.

Поглянувши на тих, хто увійшов, він роздратовано підняв підборіддя.

— Ну і де ваше керівництво? — різко запитав він. — Я плачу пів мільярда доларів і вимушений спілкуватися з інтернами. Мені сказали, що зараз прийде якийсь Січовий. Де він? Чому знову приходять помічники?

Ситуація була кумедною, хоча й цілком зрозумілою. Мортлейк був далеко не першим, кого вводила в оману зовнішність.

Володимир спокійно зробив крок уперед.

— Дозвольте представитися. Січовий Володимир. Власник цієї клініки й корпорації «Спадок».

Англієць примружився, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Але ж… — він зробив невизначений жест рукою, підбираючи слова.

— Молодо виглядаю? — м’яко уточнив Володимир. — Усе доволі просто. Дозвольте перефразувати відомий вислів про чоботи й чоботаря. У нас чоботар босоніг не буває.

Він посміхнувся.

— Ви ж самі прибули сюди задля омолодження. Було б дивно, якби ми, надаючи такі послуги іншим, самі залишалися старими руїнами.

— Я хоч і виглядаю років на тридцять, але вже пішов на шостий десяток. А ось поряд зі мною — мій батько, Січовий Олександр Миколайович. І він старший за вас.

Володимир кивнув у бік чоловіка поруч.

Олександр Миколайович чемно нахилив голову.

— Про вік жінок говорити не заведено, — продовжив Володимир, — але запевняю вас: Ольга Сергіївна має достатньо досвіду, щоб очолювати цю клініку. І виглядати на двадцять п’ять вона буде ще дуже й дуже довго.