Розділ 26 частина перша

Розділ 26

Як і припускав Січовий, випадок з Ольгою Міндіяр не став останнім.

До 2020 року восьмеро хлопців і дівчат, уже володіючих, вирішили не повертатися після навчання за кордоном.

Історії були різні.

Хтось, як Ольга, залишився через кохання.

Комусь пообіцяли лабораторії, гранти, свободу досліджень.

Комусь — просто інше життя.

І завжди залишався ще один варіант.

Викрадення.

Саме тому у 2016 році в Ясногір’ї відкрилася приватна академія «Спадку».

Навчальний заклад нового типу.

З посиленим науковим блоком.

З власними дослідницькими лабораторіями.

З військовою кафедрою.

Для своїх — центр формування володіючих.

Сюди вступали переважно випускники дитячих будинків корпорації.

І — діти володіючих.

Ті, для кого здібності не були дивом.

Хоч і навчалися вони на різних курсах, компанія, що зібралася ще з дитячих років, трималася разом.

П’ять років різниці між старшим — Вовою Войтенком — і наймолодшими братами Січовими майже не відчувалися.

Саме тому й зараз вони стояли разом на оглядовому майданчику полігону, спостерігаючи за штурмом.

Типова будівля — двоповерховий бетонний короб із вузькими вікнами та кількома входами. Навчальний сектор для відпрацювання зачистки.

Всередині — шестеро оборонців, всі володіючи третього рангу.

Ззовні — четверо штурмовиків: брати Січові та Петро з Іриною Яремчук.

Зброя для пейнтболу. Екіпірування з електронікою, що фіксує влучання. Пропустив — вибув з гри.

Але головне — дозволялося використовувати здібності.

— Ставлю на оборону, — тихо сказав Віталій Руденко, спираючись на перила оглядового майданчика. — Шестеро в будівлі — це занадто.

— Якщо не враховувати, хто штурмує, — ледь усміхнулася Катерина.

Вона не відводила погляду від четвірки на стартовій позиції.

— Проти одних Яремчуків у захисників ще були б шанси. Але Сашко з Микитою… — вона коротко кивнула в бік братів. — Це монстри. Вони нас із Володею, — тепер кивок у бік Войтенка, — три рази з п’яти роблять.

Володимир лише фиркнув.

У цей момент штурм почався.

Ірина дістала з підсумку пакунок, й кинула його вперед. В парі метрів, перед командою, розгорнувся прозорий щит із спецплівки. Утримуючи його телекінезом, команда рушила вперед.

— Ну так нецікаво… — зморщилася Соня Ткаченко. — Так вони до самої будівлі дійдуть. А там, за рахунок кращого контролю, зроблять захисників як дітей.

— От я про це й кажу, — відповіла Катерина, не відриваючи погляду від щита. — І головне — все за правилами.

Вона трохи нахилилася вперед.

— Якщо, хочаб пара з них, підтримують енергетичний каркас постійно, рівномірно розподіляючи навантаження, цей щит й з «Перуна» не проб’єш.

— Ти серйозно? — перепитала Соня.

— Абсолютно. З їх контролем — це не трюк для змагань. Це робоча тактика.

Внизу четвірка рухалася вперед. Крок за кроком, зберігаючи дистанцію й структуру.

Перші кульки вдарили в щит, розмазавшись синіми й червоними плямами, так і не долетівши до форми.

Захисники зрозуміли, що часу обмаль.

Двері розчахнулися, і одразу кілька фігур вискочили назовні. Вони добре знали: Січові мають кращий контроль. Якщо дати їм підійти ближче — чисельна перевага втратить сенс. Тож потрібно було діяти зараз.

Оборонці розсипалися в різні боки, намагаючись обійти щит і вдарити по флангах.

Та, виходячи з-під прикриття стін, вони самі залишалися відкритими.

Пейнтбольні маркери затарахкотіли одночасно. Кульки розривалися фарбою на бронежилетах. Коротка перестрілка — і поле змінилося.

Шестеро.

Троє проти трьох.

Цього разу не пощастило Микиті. Він пірнув убік майже вчасно, реакція — на межі можливого. Але суперники теж були не звичайними курсантами. І хоча контроль у них поступався, цього вистачило.

Яскрава пляма фарби на плечі — і Микита з усмішкою підняв руки, відходячи назад під глузливі вигуки товаришів.

Відстань між трійками швидко скорочувалася.

І ось — межа взаємодії енергетичних оболонок. Три метри. Простір, де починалося справжнє протистояння.

Постріли стихли.

Прийшов час здібностей.

Спершу нічого не сталося. Лише легке напруження повітря, майже непомітне тремтіння тканини на формі.

А тоді оборонці завмерли.

Один зробив спробу кроку — і не зміг. Інший смикнув рукою, намагаючись навести маркер, але рукав наче затвердів.

Під сміх і підбадьорливі вигуки тих, хто вже вибув, троє захисників буквально закам’яніли.

Їхнє ж власне екіпірування стало пасткою.

Тканина бронежилетів ущільнилася, ремені стягнулися, шоломи трохи змістилися, фіксуючи голову. Матеріал, посилений у межах оболонок братів, перетворився на каркас.

Безжально ефективно.

Сашко першим опустив маркер.

— Контроль, — коротко сказав він.

І лише тоді «полонені» змогли розслабитися, відчувши, як тканина знову стає просто тканиною.

На майданчику над полігоном пролунали оплески.

Молодь поверталася з полігону гомінкою юрбою.

— А я ж тобі казав, — не вгамовувався Сашко, підштовхуючи брата ліктем, — те тістечко було зайве. От і результат: замість відскочити — перевалювався, бо пузо завадило.

Микита пирхнув.

— На себе подивись. Я взагалі спеціально затримався.

— Ага, звісно.

— Серйозно. А якби нашій Ірині прилетіло? Ти справді хотів би дивитися, як вона потім дується, мов миша на крупу? От і прикривав.

— Ох і балабол ти, Микито, — не витримала Ірина, пришвидшуючи крок і зрівнюючись із ними. — Я взагалі осторонь була. Схибив — так і скажи. От як? Скажіть мені, як так сталося, що найсильніші володіючі покоління — і такі телепні? Бодай що — одразу виправдання шукати.

— Ні, ну а мене-то за що? — Сашко зробив ображене, надміру серйозне обличчя. — Я взагалі жодного слова про тебе не сказав.