Розділ 24 частина друга

Світ змінювали не лише дорослі.

Їхні діти змінювалися швидше.

Реформи міністерства освіти, нові програми, нескінченні накази й перевірки доходили і до Ясногір’я. На папері — безумовно. Але на практиці містечко жило за власними правилами.

Навчальна програма тут була значно глибшою.

У класах, де навчалися переважно діти робітників і службовців «Спадку», навантаження ще можна було порівняти з хорошими комерційними школами країни. Більше практики, більше точних наук, більше мов. Але без крайнощів.

А от класи, сформовані з вихованців дитячих будинків «Спадку», жили зовсім в іншому ритмі.

Саме сюди ходили навчатися і діти адептів здібностей.

Більшість із них уже вміла працювати із зовнішніми енергіями. Тому на заняттях з медитації та самовідновлення вони проходили зовсім інший рівень практики.

І, звісно, це не могло залишитися непоміченим.

Діти з дитячої програми «Спадку» тягнулися за тими, хто вже володів здібностями. Копіювали, повторювали, намагалися зрозуміти.

А діти робітників усе частіше бачили те, що складно було пояснити випадковістю.

Наприклад, коли під час гри у футбол хтось із суперників падав, розбивав коліно до крові — а вже за хвилину бігав полем, ніби нічого не сталося.

Або коли «дивні» однокласники виявлялися швидшими. Витривалішими. Сильнішими. І майже ніколи не втомлювалися.

Спочатку — шепіт у роздягальнях.

Потім — розмови на кухнях.

Потім — обережні запитання батькам.

Секрети почали просочуватися назовні.

І якщо можливості другого рангу ще залишалися закритою інформацією, то про існування першого рангу в містечку не знав хіба що той, хто принципово нічим не цікавився. Та й то — навряд чи.

Настав момент, коли робити вигляд, що нічого не відбувається, стало безглуздо.

Програму саморозвитку через медитації ввели для всіх школярів Ясногір’я.

А по вечорах проводилися курси для бажючих — дорослих працівників «Спадку».

Чим ближчим ставав початок космічної програми, тим швидше змінювався світ навколо Ясногір’я.

Нові матеріали. Нові виробництва. Нові технології.

І разом із цим — нові питання.

Чим більше змін приносив «Спадок», тим більше знаходилося тих, хто хотів зрозуміти, що саме тут відбувається насправді. Держави, корпорації, спецслужби, приватні фонди — багато хто починали дивитися в цей бік.

Саме тому настав час ще одного проєкту.

Найприбутковішого.

Найнебезпечнішого.

І, без перебільшення, найнеоднозначнішого.

Омолодження.

Не косметологія.

Не терапія.

Не уповільнення старіння.

Повернення молодості.

Технічно задача була складною — але не критичною.

Так, працювати на такому рівні могли далеко не всі. Навіть серед тих, хто досяг третього рангу, чутливість до енергетичних структур відрізнялася. Хтось бачив енергію чіткіше, кмусь це давалось більш складно.

Але зібрати команду володіючих для десятка клієнтів на рік — було реально.

Проблема була зовсім в іншому.

Компанія, яка навчилася не просто лікувати, а повертати людині роки життя…

Це був не ресурс.

Не технологія.

Не продукт.

Це був важіль впливу планетарного масштабу.

Аналітики рахували варіанти.

Тиску, рейдерства, знищення, націоналізації...

І дійшли висновку — треба протриматися один рік.

Лише один.

Після цього система врівноважить себе сама.

Ті, хто скористаються послугою, не дозволять нікому:

— знищити «Спадок»

— віддати компанію конкурентам

— монополізувати її державами

— або, тим більше, перетворити її на зброю

Бо не завтра — так післязавтра — ця послуга знадобиться знову їм самим.

Лише закриті запрошення.

Лише перевірені люди.

Лише ті, хто достатньо впливовий, щоб захищати… і достатньо залежний, щоб не ризикувати.

Першим потенційним клієнтом став шейх Халід аль-Мансур.

Вісімдесят три роки. Травма хребта, три трансплантації органів. І попри це — людина, яка все ще тримала руку на пульсі рішень в Еміратах. Баснословно багатий. Впливовий. І водночас — смертельно втомлений.

До нього з пропозицією вирушив особисто Січовий.

Про «Спадок» тут уже чули. Чутки — але достатньо, щоб погодитися на зустріч.

Володимир прибув на острів Саадіят в Абу-Дабі.

Його провели через прохолодні галереї у велику залу — різьблене дерево, важкі килими, запах кави та спецій у повітрі.

Сам шейх Халід аль-Мансур сидів у найсучаснішому інвалідному візку. Навіть на вигляд — технологічному, майже футуристичному. І все ж — це залишався візок.

Після обов’язкової кави, обміну ввічливостями та коротких запитань про подорож, розмова нарешті перейшла до суті.

— Яка справа привела вас до мене, Володимире? — голос шейха звучав спокійно, але втомлено.

— Насправді, це радше пропозиція для вас, Ваша Високосте, — відповів Січовий. — Але спершу… як вибачення за те, що забираю ваш час, я хотів би зробити вам подарунок.

Шейх ледь підняв брову.

— Так сталося, що я володію певними здібностями, — продовжив Володимир. — І, якщо ви дасте дозвіл, я можу прямо зараз зробити так, щоб ви відчули значне полегшення. А вже завтра — змогли стати на ноги.

Він зробив коротку паузу.

— Щоправда, без тренування м’язів це буде лише показник. Ходити доведеться вчитися майже заново.

Халід аль-Мансур подивився на Січового.

— Ви говорите неймовірні речі, — нарешті сказав він. — Вже більше десяти років після травми найкращі клініки світу нічого не можуть зробити. А ви стверджуєте, що… просто так? І вже завтра я зможу встати?

У виразі його обличчя з’явилося відверте розчарування.

— Я розумію, як це звучить, Ваша Високосте, — відповів Січовий. — Але, крім вашої згоди і кількох хвилин часу, більше нічого не потрібно. Вам нічого не доведеться приймати. Я навіть не буду вас торкатися. І не наближатимусь.