Розділ 23 частина друга

Іноді Січовий заходив до відділу кадрів — подивитися, як працює Машенька Лантух.

Хоча ті, хто справді знав можливості цієї жінки, зверталися до неї виключно — Марія Ігорівна. І лише найближчі друзі, до числа яких потрапив і Володимир, могли дозволити собі легковажне «Машенька».

А подивитися там справді було за чим.

Спостерігаючи за енергетикою людини, вона, немов геніальний диригент, направляла розмову в потрібне русло. Уже зараз час від часу з’являлися засланці від конкурентів. Їх не виганяли — навпаки. Але так складалося, що працювати вони потрапляли на ділянки, де максимум, що могли дізнатися — це плітки з курилки.

І, звичайно ж, перебували під постійним контролем служби безпеки.

От і цього разу Січовий завернув до її кабінету.

Ще на підході він відчув знайому енергетику.

— Та не може бути… — тихо прошепотів він сам собі.

Але, зайшовши до відділу кадрів, одразу зрозумів — може.

Влаштовуватися в компанію прийшов ніхто інший, як Іваненко Петро Васильович.

Людина, яка в минулому житті була ідейним натхненником і одним із ключових виконавців космічної програми.

От тільки тоді, у 2038 році, Петро дуже просив Володимира знайти його в чітко визначений момент — у квітні 2022 року. Він боявся, що близькість до Січового занадто сильно вплине на події його власного життя.

Він так хотів прожити його з близькими… ще раз.

Тоді ж Петро казав, що зустрів свою Наталю саме в нульових.

То, може, вже зустрів?..

Втім… тепер це вже не мало великого значення.

Раз Петро тут — значить, він уже пішов зі своєї старої роботи. А це вже змінило його життя.

Усі ці думки промайнули в голові Володимира лише фоном.

— Доброго дня, Володимире Олександровичу, — привітала його Маша.

— Доброго, Маріє Ігорівно, доброго.

Він знову перевів погляд на відвідувача.

— Я ж не помиляюся — ви Петро Васильович Іваненко?

Звісно, Січовий чудово знав, з ким говорить. Але розмову потрібно було з чогось почати.

— Саме так. А ви хто? Вибачте, не пригадую, щоб ми були знайомі.

— А я — Січовий Володимир Олександрович. Власник компанії «Спадок».

І так — особисто ми не знайомі. Але мені дещо про вас відомо. Достатньо, щоб хотіти бачити вас у «Спадку». Щоправда, планував зробити це трохи пізніше.

Але раз ви вже тут… чому б не зараз.

Він повернувся до Марії Ігорівни:

— Машенька, ми з Петром Васильовичем поки підемо до мене — поспілкуємося. А ти можеш готувати на нього документи за першим списком.

Лантух не змогла приховати подиву.

— Навіть так… Добре, Володимире Олександровичу. Кравченка повідомити, чи ви самі?

— Викличте, будь ласка, Сергія Івановича. Але можете не поспішати.

У нас із Петром Васильовичем намічається… важлива і довга розмова.

Коли вони влаштувалися в кабінеті Січового, Володимир не поспішав починати розмову. Дав Петрові кілька секунд оглянутися.

Лише потім запитав:

— Петре Васильовичу, не підкажете, як так сталося, що ви сьогодні опинилися тут, у Ясногір’ї? Наскільки мені відомо, ви… фанат своєї справи.

Петро трохи усміхнувся, але в погляді залишилася настороженість.

— Не знаю, чим саме могла зацікавити людину вашого рівня моя персона… Але так склалося, що проєкт — не питайте який, я не маю права розповідати — закрили.

А ще… нещодавно змінився мій сімейний стан. Багато чув про вашу компанію. От і вирішив спробувати щастя у вас. Чесно кажучи, на таку зустріч я взагалі не розраховував.

Січовий ледь кивнув.

— Кажете, сімейний стан змінився… Це можна розуміти так, що ви одружилися?

— Саме так. Уже два місяці. Тож якщо проєкт усе одно закрили — подумав, може, хоча б фінансово у вас буде стабільніше.

— О, щодо цього можете не сумніватися, — спокійно відповів Володимир.

— Дозвольте ще одне запитання. Пані Іваненко… випадково не Наталія?

Петро здивовано підняв брови.

— Так. Наташа. Ви навіть це знаєте?

— Скажімо так… припускав. І ви не уявляєте, який я радий, що вгадав. Чому — поясню трохи пізніше.

Він на мить замовк, уважно дивлячись на співрозмовника.

— Боюся, сьогодні вам доведеться дивуватися ще не раз.

Після цих слів Січовий узяв звичайний аркуш А4 і почав швидко щось малювати й записувати прямо від руки. Лінії виходили грубі, але зрозумілі.

За кілька хвилин він мовчки передав аркуш Петрові.

Обличчя Іваненка змінювалося просто на очах.

Спочатку — впізнавання.

Потім — недовіра.

І нарешті — гостра, майже болісна зацікавленість.

У руках він тримав грубий, але напрочуд точний ескіз креслення того самого секретного проєкту, який щойно закрили.

Прототип рейкової рушниці.

Петро повільно підняв очі.

— Ви розумієте, Володимире Олександровичу, що тепер я змушений відмовитися від будь-яких ваших пропозицій… і спробувати повідомити відповідні служби?

— Не поспішайте з висновками.

Січовий уже працював над другим аркушем. Закінчив — і так само мовчки передав його Петрові.

— Зверніть увагу на зміни в розрахунках під схемою.

Іваненко нахилився над листком.

Виправлення були… правильні. Більше того — вони були логічним продовженням їхніх власних напрацювань. Саме туди й мала рухатися робота.

Він це бачив. І не розумів — як таке можливо.

— А тепер… ось це.

Третій аркуш ліг на стіл.

Це вже була інша зброя.

Без рюкзака з акумуляторами.

Компактніша. Досконаліша. Навіть… елегантна.

— Звідки у вас усе це? — тихо запитав Петро.

— Я ж казав — дивуватиму.

Але перед відповіддю здивую ще раз.

Ви почали роботу над рейковою рушницею лише з однією метою. Створити пускову установку, здатну виводити значні об’єкти на орбіту.

Петро повільно видихнув.

— Це… вже не така велика таємниця, як ці креслення.