Розділ 23 частина перша

Розділ 23

Близнюки народилися у травні — в час, коли сонце вже натякає на літо, а світ зазвичай здається особливо живим.

Микита і Сашко Січові зустріли цей світ голосно заявляючи про себе. Вдома по приміщенню лунав сміх друзів й веселі суперечки, на кого більше схожі хлопці.

І все ж за радістю стояла тінь, про яку ніхто зайвий раз не говорив уголос.

Діти залишаться жити у групі під наглядом володіючих здібностями.

Не тому, що так хотілося.

Не тому, що так було простіше.

А тому, що інакше — занадто небезпечно.

Останнім часом стало зрозуміло головне: неконтрольована самоініціація у дітей — не виняток. Це ризик. Постійний. Непередбачуваний.

Володя Войтенко пройшов ініціацію майже у п’ять років. Але це нічого не означало. Статистики не існувало. Ініціація могла початися будь-коли — у немовляти, у підлітка, чи навіть у вже дорослої людини. Ніхто цього не знав.

Сама ініціація була чималим випробуванням для батьків. Але і після неї дитина потребувала не просто турботи — контролю і навчання.

Бо дитина, яка ще не розуміє, що робить, може потягнути на себе енергію. З кімнати. З людей поруч. З усього, що опиниться поряд. І навіть не помітити цього.

У цьому світі здібності приходили разом із ціною.

Батьки отримували силу.

І втрачали можливість виховувати дітей так, як звикли покоління до них.

Ніхто не зникав із життя малюків. Навпаки — кожну вільну хвилину, вирвану з роботи і справ, вони проводили у дитячому блоці будинку.

Але була проста й зрозуміла річ.

Це вже інший формат сім'ї.

Інший світ. Подекуди жорстокий до почуттів.

А життя в Ясногір’ї, між тим, йшло своїм усталеним ритмом.

Щодня відкривались нові кабінети, запускались лабораторії, заповнювались штати. Частину вакансій займали місцеві спеціалісти, але дедалі частіше до містечка поверталися ті, кого чекали вже багато років.

Випускники закордонних університетів.

Ще в середині дев’яностих Січовий склав списки від аналітиків з паралельного майбутнього. Вони шукали не просто розумних дітей — вони шукали тих, хто в майбутньому стане найкращим у своїй галузі. Тих, хто в іншій реальності колись прорвався нагору всупереч системі.

Одразу після школи таким підліткам пропонували шанс, від якого важко було відмовитись: навчання у провідних університетах Заходу. Гарвард. Оксфорд. MIT. Стенфорд.

Умови були прості й жорсткі водночас.

Або кілька років роботи на «Спадок».

Або повернення кожної вкладеної в них копійки.

Дехто знаходив роботу у великих корпораціях, і ті викуповували їхні контракти.

Але більшість усе ж поверталася додому.

І тепер саме ці люди формували кістяк нового світу, що повільно будувався навколо Ясногір’я.

Володимир перегорнув особову справу і підняв очі.

Навпроти нього сиділа зовні нічим не примітна молода жінка. Темне волосся, зібране у простий хвіст. Спокійний, уважний погляд. Мінімум косметики. І впевненість людини, яка точно знає, чого варта.

— Марія Ігорівна Лантух, — промовив він.

— Так.

Сім років Стенфорда.

Клінічна психологія.

Додатково — поведінкова аналітика і робота з кризовими станами.

Але справа була не в дипломах.

В іншій реальності, без закордонних університетів, без доступу до нормальної наукової бази, у країні, де психологія довгий час вважалась майже другорядною дисципліною, вона все одно змогла вирости у спеціаліста міжнародного рівня.

А тепер…

Тепер він дивився на її справу і розумів: перед ним сидить не просто хороший фахівець.

Перед ним сиділа людина, яка могла стати однією з них.

Опанувати здібності.

Отримати доступ до справжніх знань.

Володимир закрив папку.

— Скажіть, Маріє Ігорівно… — почав він, уважно спостерігаючи за її реакцією. — Наскільки далеко ви готові зайти, якщо зрозумієте, що світ набагато складніший, ніж здається?

— Набагато складніший, ніж здається?

Марія уважно подивилася на Січового, чекаючи продовження.

— Відверто кажучи, Маріє Ігорівно…

— Можна просто Маша, — м’яко перебила вона.

— Добре. Тоді я просто Володимир.

Так от, відверто кажучи, я чекав на ваше повернення. Нам украй потрібен фахівець вашого рівня. Людина, яка зможе очолити кадрову службу нашої… вже досить великої компанії.

Він зробив коротку паузу.

— Але ви повинні розуміти: якщо приймете цю пропозицію, ви отримаєте доступ до другого, а з часом — найімовірніше і до першого, найвищого рівня секретності компанії. І після цього… шляху назад вже не буде.

Маша повільно видихнула.

— Серйозна пропозиція… Я не впевнена, що мого досвіду вистачить для такої посади.

— Вибір у нас теж невеликий, — Січовий злегка розвів руками. — Психологія в нашій країні розвинена слабко. А у вас я вірю. І щойно ви погодитесь, я зможу розповісти значно більше. Тоді ви самі зрозумієте: з вашими знаннями і нашими можливостями — у вас усе вийде.

Маша трохи нахилилася вперед.

— Ви сказали — другий, можливо перший рівень. А скільки їх загалом?

Січовий уважно подивився на неї.

— Я правильно розумію — ви приймаєте мою пропозицію?

Вона мовчала кілька секунд, потім кивнула.

— Так. Не бачу перепон… окрім тих, що вже озвучила.

— Чудово.

Він відкинувся на спинку крісла.

— Тоді про допуски.

Четвертий рівень мають усі. Звичайні працівники і службовці «Спадку».

Третій рівень — це те, що, по суті, робить нас тими, хто ми є.

— Тут у нас і дорослі, і діти. І так — я бачу ваше здивування.

Наші діти навчаються… деяким незвичним речам. Частина часу відведена на медитації і саморозвиток.

Марія мовчки підняла брови.

— Так, вам не почулося. Саморозвиток — основа нашої системи виховання. А він, у свою чергу, базується на медитаціях. Розумію, як це звучить. Але головне — результат.