Розділ 22 частина друга

Після того як історія з ініціацією маленького Вови нарешті завершилася, Володимир зрозумів: відкладати більше не можна.

Він і раніше не раз повертався до цієї розмови, але кожного разу знаходив причину відступити. Тепер — ні.

Вони сиділи ввечері в невеликій вітальні будівлі дитячого будинку. За вікнами вже сутеніло, а з коридорів долинали знайомі дитячі голоси — сміх, тупіт ніг, шепіт перед сном.

— Та навіщо нам із батьком це потрібно? — зітхнула Ганна Сергіївна, не підводячи очей від чашки. — І часу в нас немає зовсім. Он скільки дітлахів… до кожного треба підійти, кожному хоч трохи любові дати. А це все — час.

Вона говорила спокійно, без роздратування. Просто констатувала факт — як завжди.

— Тату, мамо, послухайте мене, будь ласка, — тихо, але твердо почав Володимир. — Якщо раніше це стосувалося лише вас самих… Якщо вам були нецікаві ні здібності, ні довше життя — я це приймав.

Він зробив паузу.

— Але тепер усе змінилося. І, мамо, це стосується насамперед тебе. Але я сумніваюся, що ти захочеш бачити, як батько старіє і помирає, а ти при цьому залишаєшся повною сил.

Ганна Сергіївна підвела очі.

Батько мовчав, уважно слухаючи.

— У нас у компанії, — продовжив Володимир, — у тих, хто давно пройшов ініціацію, вже є власні діти. Ви це добре знаєте. І Вова — найстарший із них — щойно пройшов неконтрольовану ініціацію.

— Це дуже небезпечно. Поруч постійно має бути хтось хоча б із третім рівнем здібностей. Так, у дитячому будинку звичайні діти. Але ми їх навчаємо медитаціям і самозціленню. А це — прямий шлях до ініціації.

Ганна Сергіївна повільно стисла пальці.

— Ти пам’ятаєш про того Володимира з паралелі, — додав він. — В нього були послідовники яких він навчав. Віктор — доросла людина вирішив, що впорається сам. Почав ініціацію… поруч нікого не було. Він помер.

У кімнаті стало тихо.

— А тут — діти, — продовжив Володимир. — Ймовірність, що хтось вирішить: «я зможу сам», надто велика. Потрібен постійний нагляд. Ми вже вирішили, що більшість наших учнів перейдуть працювати до вас, у дитячий будинок.

Він подивився матері просто в очі.

— Але уяви інше. Хтось із дітей, які вважають тебе матір’ю… і не сперечайся, ти сама знаєш, що більшість називає тебе «мама Ганна»… помре тільки тому, що ти не побачиш і не зрозумієш, що з ним відбувається.

Обличчя Ганни Сергіївни закам’яніло.

— Ти справді думаєш, що таке може статися? — тихо запитала вона.

— На жаль, так, — так само тихо відповів Володимир.

Вона довго мовчала. 

— Що ж… — сказала нарешті. — Тоді я згодна на цю твою ініціацію. Потім повільно повернулася до чоловіка. Тільки сподіваюся, що ти мене з цим не залишиш саму.

— Та куди ж я подінусь, — ледь усміхнувся Олександр Миколайович, накриваючи її руку своєю.

Він подивився на сина вже серйозно.

— Тільки тоді вже поясни нам усе як слід, синку. Раз уже робити — то з розумінням, на що ми погодилися.

Володимир на мить замовк, ніби впорядковуючи думки. Потім повільно видихнув.

— Справедливо, — кивнув він. — Тоді давайте по порядку. Про самі здібності я вам уже дещо розповідав. І про те, чому вони працюють, теж. Але ми жодного разу не говорили системно.

Тож зараз я спробую пояснити про рівні… або ранги, або кола. Називайте, як вам буде зручніше.

— Отже, перший рівень. Це те, що ви вже опанували. Медитації, які відкривають можливість користуватися внутрішньою енергією — енергією власної аури.

Самозцілення. Контроль тіла. Відновлення після хвороб, поранень, виснаження.

Він поглянув на матір.

— За певної впертості й дуже великої практики можна навіть передавати енергію назовні. Закрити чиюсь рану. Трохи зцілити накладанням рук. Але це вже межа першого рівня.

Ганна Сергіївна уважно слухала, не перебиваючи.

— По суті, перший ранг — це база. Фундамент.

Ну і так… — він ледь усміхнувся, — це однозначно продовжує життя і молодість. Наскільки саме — я не знаю. Статистики, як ви розумієте, немає. Але думаю, не менше ніж удвічі.

Олександр Миколайович тихо присвиснув, але промовчав.

— Другий рівень, — Володимир став серйознішим, — це вже зовсім інша справа.

Тут починається робота із зовнішньою енергією, тією, що накопичується в енергетичній оболонці.

Він підняв руку, ніби окреслюючи невидиму сферу навколо себе.

— Уявіть собі рудиментальний орган. Або м’яз, яким людина ніколи не користувалася й навіть не здогадується, що він у неї є.

Ініціація — це момент, коли організм змушений почати цим “м’язом” користуватися.

— І що це дає? — тихо запитала мати.

— Можливість працювати з енергією в межах власної енргетичної оболонки, — відповів він. — Не тільки накопичувати її, а й спрямовувати.

Саме тут з’являється повноцінне зцілення інших людей. Не випадкове — а контрольоване.

Володимир на мить затримав погляд на батькові.

— Але щоб це запрацювало, потрібно дещо важливе.

Паралельно з основним мисленням має сформуватися другий потік свідомості. Незалежний. Стабільний. Такий, що може працювати одночасно з першим.

Це надає можливість, по суті жити у двох світах, звичайному, та енергетичному. Бачити енергію, іншим зором.

Він зробив паузу, дозволяючи словам осісти.

— Третій рівень, — продовжив він. — Ось тут починається те, що більшість людей назвали б… неможливим.

Він ледь повів рукою, і на мить батькам здалося, що повітря навколо стала щільнішим — не зорово, радше на рівні відчуттів.

— На цьому ранзі ми вже не просто керуємо енергією. Ми змінюємо її.

А разом із нею — і матерію.

Олександр Миколайович насупився, але не перебивав.

— Зміна властивостей матеріалів. Трансмутація.

Вирощування кінцівок. Відновлення внутрішніх органів. Не латання, не підтримка — повноцінне відтворення.

Володимир зробив коротку паузу.