Розділ 22 частина перша

Розділ 22

Життя в карпатському містечку, що отримало назву — Ясногір'я, йшло своїм чередом. Клініка й санаторій працювали без збоїв, приносячи стабільний дохід. Потік пацієнтів не вичерпувався.

Діти з дитячого будинку жили щасливо. І це було не пафосне слово — вони справді відчували різницю. Після життя на межі болю й повільного згасання, а потім раптового одужання, навіть вимогливий розклад здавався подарунком. А навчання давали серйозне: звичайні предмети, фізична підготовка, робота з тілом. А ще — те, чого не було ніде більше: медитації, вправи на розвиток свідомості, спокійні, але наполегливі практики, які з часом змінювали саму внутрішню структуру дитини.

І не лише діти змінювалися.

По всій території, що належала «Спадку», постійно щось відбувалося. У горах ішли гірничі роботи, на схилах — сільське господарство й лісництва. Будівельні майданчики не пустували, а подекуди вже працювали перші промислові й наукові об’єкти.

У країні теж намітився перелом. Найгірше лишалося позаду, почалися часи повільного, обережного відновлення. І разом із цим згасав інтерес до компанії, що колись «осіла в горах». Занадто далеко, занадто незрозуміло, занадто самостійно.

Хіба що мобільна мережа «Спадок» та продукція з тією ж назвою викликали зацікавлення.

Це спокійне, врівноважене життя тривало до квітня дві тисячі другого.

Спочатку зателефонував Степан. Сказав коротко — є справа. Дуже важлива. Вони з Вікою й дітьми будуть уже ввечері.

Коли Войтенки приїхали, слова виявилися зайвими.

Володимир побачив усе одразу.

Аура маленького Володі була нестабільною. Її кольори то спалахували, стаючи неприродно яскравими, то ніби осідали, повертаючись до умовної норми. Він давно помітив: у всіх дітей їхньої компанії аури насиченіші, глибші, ніж у звичайних.

Але зараз турбувало не це.

Сама аура хлопчика… дихала.

Вона ледь помітно розширювалася, немов роблячи вдих, а потім стискалася, повертаючись назад. Нерівно. Нестабільно.

Володимир відчув, як усередині щось холодно стиснулося.

— Як давно? — Володимир звернувся до друзів, не зводячи погляду з хлопчика.

— Уночі почалося, — відповіла Вікторія. Голос у неї тремтів, хоча сама вона намагалася триматися. — Я встала перевірити молодшу. Ольга часто розкривається уві сні… І тоді побачила, що з аурою Володі щось коїться.

Вона на мить замовкла, ковтаючи сльози.

— Володимире… що це? Що з нашим сином?

Січовий повільно видихнув.

— Чесно скажу — я не знаю.

Він говорив спокійно, але внутрішньо вже був напружений, мов струна.

— Можу лише припускати. Ймовірно, це наслідок того, що він народився від людей, які вже пройшли ініціацію. Його енергетика… не зовсім звичайная.

— І що тепер робити? — цього разу спитав Степан.

— Спостерігати. І бути поряд.

Січовий похитав головою.

— Кращого варіанту зараз у мене немає. Тож Вікторія з дітьми залишаються тут. А ти, Степане, дивись сам по справах.

Степан лише кивнув. Слів тут уже не вимагалося.

Минуло два дні — і стало зрозуміло, що саме відбувається з маленьким Вовою.

Вони снідали разом, у кабінеті ресторану будинку. Це приміщення давно стало їхнім — зручне, тихе, і головне, воно межувало з кімнатою, що облаштували для дітей.

Там, за вже чималеньким «дитсадком», доглядали нянечки. Адже незабаром, після народження двійні у Володимира з Мариною, дітей у їхній компанії стане вже п’ятнадцять. А у кожного з них — свій фронт робіт, свої обов’язки. Без доглядальниць вони б просто не впоралися.

За столом йшла неспішна бесіда — і в цю мить Володимир відчув.

Знайома хвиля пройшла по його відчуттях — різко й чітко.

У дитячій.

Аура малого Вови спалахнула.

З’явилася енергетична оболонка ініційованого — і майже одразу схлопнулася.

Кольори почали тьмяніти. Не просто гаснути — провалюватися.

Січовий підскочив так різко, що стілець відлетів убік і з гуркотом перекинувся.

Він уже насичував енергією ауру хлопчика — і водночас біг до сусідньої кімнати.

За столом ніхто ще не встиг нічого зрозуміти. Але всі відчули — сталося щось страшне.

Вони рушили слідом.

Коли Вікторія вбігла до дитячої, Володимир уже стояв навколішки, тримаючи хлопчика на руках.

Прямий контакт — як і завжди — давав найглибший доступ.

— Вова, синку! — зірвався з Вікторії крик.

І саме в цю мить аура хлопчика вирівнялася.

Кольори повернулися — не дитячі, але стабільні.

І він зробив глибокий, перший після провалу вдих.

— Все… все, минулося.

Січовий сам не до кінця розумів, кому це говорить — собі, друзям чи батькам хлопчика.

— Все вже добре.

По щоках Вікторії котилися сльози. Вона підійшла й забрала сина з рук Володимира, притисла до себе.

— Мамо, чому ти плачеш? — затараторив малий. — Що сталося? Тебе хтось образив?

— Ні, — крізь усмішку й сльози відповіла Вікторія. — Все добре. Просто мама злякалася.

А Володимир дивився на хлопчика — і не приховував подиву.

Він зрозумів, що сталося.

Це був початок ініціації. Неконтрольованої. Небезпечної.

І лише завдяки власній, аномально розширеній енергетичній оболонці він встиг відчути це крізь стіни. Для інших такий радіус був недосяжний.

Це все — зрозуміло.

Незрозумілим було інше.

Спокій дитини.

Усі, абсолютно всі після першого дотику до ініціації були в шоці.

Навіть Марина — хоча її ініціація й була найпростішою.

А тут — ні страху.

Ні сліз.

Ні розгубленості.

— Він проходить це… легше? — промайнуло в голові Січового.

Занадто багато питань.

І жодної відповіді.

Ця подія не залишала місця для зволікань.

Рішення потрібні були негайно.

Володимир підвівся й жестом запропонував усім повернутися за стіл.