Розділ 21 частина друга

У травні дев’яносто восьмого нарешті сталося те, на що чекали майже два роки.

Перші будівлі карпатського містечка були готові.

Ще не ідеальні, ще з запахом свіжого дерева й вологого каменю, з будівельною пилюкою на доріжках — але вже живі. Кілька корпусів санаторію, будівлі для співробітників, енергетичний вузол, дороги, що вперше за багато років стали схожими на дороги, а не на напрямки.

Усе склалося вчасно.

Бо вже в липні в родині Січових мала народитися дитина.

Спочатку вони, як і всі навколо, думали про хлопчика. Та життя підказало інше рішення: у компанії друзів за останній час з’явилося троє немовлят — і всі, як на підбір, хлоці.

— Досить, — усміхнулася Марина, коли вони говорили про це ввечері. — Хай буде дівчинка.

Володимир не заперечував.

Так у ще зовсім молодому карпатському містечку мала з’явитися перша маленька мешканка нового покоління — Катерина.

Не символ, не проєкт і не «частина плану».

Просто донька.

Будівлі містечка дивували не лише здалеку.

Так, ззовні вони вже виглядали незвично для цих років: терасні силуети, великі лоджії з панорамним склом, басейни й зони відпочинку просто на дахах, прозорі ліфти, що ковзали вздовж фасадів і відкривали краєвид на гори. Але справжній подив починався всередині.

Тут не було звичних лікарняних коридорів із однаковими дверима, не було тісних кімнат і, тим більше, спільних санвузлів «на поверх». Узагалі не було нічого, що бодай натяком нагадувало санаторії радянського зразка.

Лише апартаменти.

Від двох до п’яти кімнат, із просторими холами, великими вікнами від підлоги до стелі, продуманою акустикою й теплою підлогою. Пара санвузлів у кожних апартаментах, сучасні ванні кімнати з душовими зонами й глибокими ваннами. Якщо кімнат було більше трьох — ванних теж було дві, без вийнятку.

Кожна будівля була майже автономною.

Власний ресторан із відкритою кухнею, спортзал із басейном, зали відпочинку з камінами й м’яким світлом. Обов’язковий зимовий сад — живий: із фонтанами, невеличкими декоративними ставками, де повільно плавали рибки, з деревами, що тягнулися під саму стелю, і лавами, де можна було просто сидіти й мовчати.

Парильні й басейни були не додатком, а частиною концепції. Тут не «лікували між справою», тут відновлення було стилем життя.

А ще — справжня екзотика для пострадянського простору дев’яностих: підземні автостоянки. Теплі, сухі, з ліфтами прямо до житлових рівнів. Жодних дворів, забитих машинами, жодного шуму — зверху залишалися лише люди, зелень і повітря.

Система вентиляції з рекуперацією, централізоване очищення води, резервні джерела енергії, оптоволоконна внутрішня мережа зв’язку.

Містечко не намагалося справити враження розкішшю.

Воно справляло враження продуманістю.

І кожному, хто вперше сюди потрапляв, ставало зрозуміло: це місце будували не «аби було», і точно не на один сезон. Тут планували жити, лікуватися, ростити дітей — і дивитися далеко вперед.

Дев’яносто восьмий рік став для України точкою зламу.

Країну трусило. Гроші знецінювалися швидше, ніж люди встигали їх отримати — якщо взагалі отримували. Шахтарі, загнані в кут, виходили з міст і йшли пішки майже тисячу кілометрів до Києва. Не з політичними гаслами — з відчаю. Вдома не було що їсти, а після зміни під землею чоловік мав іти копати город або на річку. Не на риболовлю — по рибу. Щоб було чим годувати сім’ю.

На цьому тлі робота у «Спадку» виглядала чимось нереальним. Майже казкою.

Живі гроші — вчасно, без «потім» і «як буде». Житло, яке ще вчора можна було побачити хіба що в закордонних телепередачах. Чисті кімнати, тепло, вода без перебоїв, лікарі поруч. А головне — упевненість у завтрашньому дні. Рідкісна, майже забута для тих років річ.

Тож не було нічого дивного в тому, що всі підприємства й служби містечка заповнювалися миттєво. Людей не доводилося вмовляти — навпаки, доводилося обирати. Мотивованих, працьовитих, тих, хто не боявся роботи й цінував стабільність.

А роботи було багато.

Саме тоді Січовий ухвалив остаточне рішення: відмовитися від клінік поза Карпатською базою. Усі, хто володів здібностями, були потрібні тут — у серці «Спадку», де сходилися медицина, навчання й нові проєкти. Розпорошувати сили більше не було сенсу.

Єдиним винятком залишалося подружжя Войтенків. Дніпропетровськ ще тримав на собі виробничі цехи й конструкторське бюро. Переносити їх у гори поки що було нікуди — не за масштабом, не за логістикою. Але це було питання часу, не принципу. Фундамент промислової бази вже заклали, і Січовий добре знав: коли прийде момент, усе переїде.

Поки ж Карпати жили, росли й наповнювалися людьми.

Першим свої двері відчинив не санаторій і не клініка.

Спочатку набрали персонал. А потім почали звозити дітей — невиліковно хворих дітей з усієї країни. З інтернатів, лікарень, «безнадійних списків», про які воліли не згадувати навіть чиновники.

Так почав наповнюватися перший дитячий будинок «Спадку».

Очолила цей напрямок людина, для якої він ніколи не був абстракцією. Ганна Сергіївна. Мати Володимира. Жінка, що сама провела дитинство в інтернатах і надто добре знала, як виглядає самотність у дитячих очах.

Вона зустрічала кожну дитину особисто.

Просто ставала навпроти, присідала, щоб бути на одному рівні, дивилася в очі — й обіймала. М’яко, обережно, так, ніби боялася зламати щось крихке й дуже цінне.

Для кожного в неї знаходилося слово. Не заготовлене, не службове — справжнє. І для кожного — тепло.

Діти були різні. З різних інтернатів, різних регіонів, з різними історіями. Від багатьох колись відмовилися батьки. Дехто мав живих родичів, які з’являлися раз на рік — якщо взагалі з’являлися. І дуже швидко для більшості з них Ганна Сергіївна стала просто… мамою. Не за посадою — за відчуттям.

Коли з інспекцій гірничих розробок повертався Олександр, батько Володимира, його зустрічали так само. Дитячим галасом, нетерплячими кроками, руками, що тягнулися назустріч. І він ніколи не відштовхував, не поспішав піти — сідав, слухав, усміхався, терпляче відповідав на десятки запитань.