Розділ 20 частина перша

Розділ 20

Осінь дев’яносто п’ятого видалася дивно спокійною. Саме в такі моменти, коли навколо нарешті стихало, Володимир ловив себе на тому, що пам’ять починала вперто повертати його назад, до подій, до рішень.

Одне з таких рішень народилося не одразу. Спочатку — уривчасті розмови, тривожні звіти від СБ, випадкові згадки про викрадення родичів «занадто успішних» людей. Потім — чітке усвідомлення: близькі стають слабким місцем, тому що вони просто є.

Так з’явилася ідея запропонувати всім родичам «спадкоємців» перебратися під захист служби безпеки. Сюди, в підконтрольний район Дніпропетровська, де він міг гарантувати хоча б базову безпеку.

Найважчою виявилася розмова з власними батьками. Володимир добре розумів: без пояснень вона просто неможлива. Надто вже багато в його житті не вкладалося в звичну картину. Чималенький бізнес у такому віці. Гроші, про які краще не питати. Вплив у цілому районі. Люди, які слухаються з півслова — і далеко не всі з них законослухняні громадяни. А ще — здібності, які неможливо списати ні на удачу, ні на підприємницький хист.

Того вечора вони сиділи на кухні старенької квартири в Першотравенську. Потертий стіл, чай у склянках із підсклянниками, знайомий з дитинства запах газу й старих меблів. Марина сиділа поруч, з мовчазною підтримкою.

Він говорив. Про бізнес. Про гроші. Про можливості. Про те, що часи стали небезпечними, і що він не хоче чекати, доки хтось вирішить натиснути на нього через батьків. Про те, що в Дніпропетровську є район, де він може гарантувати їм спокій. І що в нього є власний підрозділ служби безпеки.

Мовчання після цих слів було неминучим.

А питання — закономірним.

Звідки?

Звідки в нього все це взялося. Як так сталося, що син звичайних людей раптом живе за іншими правилами. І ким він, зрештою, став.

Володимир на кілька секунд замовк, зібравшись із думками. Він дивився не на батьків, а кудись убік — у темне вікно, де відбивалися кухонна лампа і його власне обличчя.

— Боюся, це не найдивніше з того, що я маю розповісти, — нарешті промовив він. — Звісно, це треба було зробити раніше… Але я просто не знав як. А зараз іншого рішення вже немає. Принаймні я його не бачу. Прошу вас, вислухайте мене. Питання — потім. Мені й так це буде непросто.

Батьки мовчали. Мати стиснула руки на колінах, батько повільно кивнув, даючи знак продовжувати.

— Думаю, ви добре пам’ятаєте, як я хворів у п’ять років, — сказав Володимир тихіше. — Ту гарячку. Ті тижні, коли лікарі не могли зрозуміти, що зі мною відбувається.

Мати здригнулася. Вона пам’ятала. Таке не забувається.

— Тоді… тоді зі мною сталося дещо дивне. Я отримав знання. Не уривками, не снами — повноцінне життя іншої людини. Володимира. З паралельної реальності. Він прожив довге життя і… помер. А я залишився з усім тим, що він знав, умів і пережив.

— Я не повірив у це одразу. Перевіряв себе роками. Опановував ті знання, перевіряв дрібниці, потім серйозні речі. Помилявся. Виправлявся. А коли стало зрозуміло, що це не фантазія і не наслідки хвороби… я просто вирішив жити далі.

...

...

Він на мить усміхнувся — криво, без радості.

— Коли я вступив до медінституту, то вже знав, що робитиму. Почав збирати команду. Навчав тільки тому, що можна було передати. Здібностям. Роботі з організмом.

Він перевів погляд на батьків.

— А зараз, завдяки знанням того Володимира, я маю все, що маю. І це лише початок. У майбутньому… масштаби зростуть у сотні, й у тисячі разів. Подобається вам це чи ні — я вже всередині цього процесу. Ось так усе і було.

На кухні запанувала тиша.

— Сину… — нарешті озвався батько, обережно добираючи слова. — А ти сам розумієш, як звучить те, що ти зараз розповів?

— Розумію, — кивнув Володимир. — Саме тому й мовчав стільки років. Але це не так уже й складно довести. Принаймні — щодо здібностей.

Він навіть не підвів руки.

Чайник на вимкненій плиті тихо загудів — спершу ледь чутно, а потім упевнено. Закипів. Кришка здригнулася. За мить чайник плавно відірвався від поверхні, піднявся в повітря й повільно перелетів до столу. Окріп акуратно, наповнив склянки. Потому чайник так само спокійно повернувся на плиту й опустився на місце.

Тишу на кухні можна було різати ножем.

Володимир сидів, опустивши погляд, і чекав.

На очах матері проступили сльози. Вона дивилася на нього так, ніби бачила вперше — і водночас востаннє.

— Тобто… — голос тремтів, — нашого хлопчика немає, а є ти. Хто ж ти тоді є?

Він здригнувся, ніби його вдарили. Підвівся з-за столу й зробив крок до неї.

— Мамо, будь ласка, почуй мене, — сказав тихо, але твердо. — Я і є той хлопчик. Просто він виріс. Те, що сталося зі мною, не стерло мене — воно мене сформувало.

Він на мить замовк, добираючи слова.

— Я однозначно ваш син. Тут немає жодного сумніву. Я — це я. І той Володимир, знання якого я отримав, і я теперішній були однією дитиною до моменту передачі. Лише після цього реальність розійшлася. Він пішов своїм шляхом, ті його батьки — своїм. А я з вами — іншим.

Батько мовчки слухав, зціпивши щелепи.

— Чи став я ним? Ні. Ми різні люди. Я знаю все його життя — до кожної секунди, до кожної помилки й перемоги. Але живу я своє.

А от ким я став після цього… — Володимир зітхнув. — Дитиною, яка отримала величезний бонус? Чи дитиною, якій у п’ять років випав тягар, який не кожен дорослий витримає? Я сам досі не знаю відповіді. І, чесно кажучи, навряд чи колись дізнаюся.

Мати різко підхопилася з місця й обійняла його, притискаючи до себе так, ніби боялася, що він знову може зникнути. Сльози текли вільно.

— Пробач… пробач мене… — шепотіла вона. — Я таке сказала… я не подумала…

Володимир обійняв її у відповідь.

— Не треба, мамо. Це я винен, — тихо відповів він. — Я мав розповісти раніше. Але я боявся. Просто… не зміг.