Розділ 19 частина друга

Наступний день увійшов в історію як Чорна середа.

Того ранку Джордж Сорос став людиною, що зламала Банк Англії, і заробив на цьому понад мільярд доларів. Фунт стерлінгів летів униз, мов камінь, вирваний з рук. Економіка Великої Британії отримала удар такої сили, що ще довго кульгала, оговтуючись. Десятки тисяч людей збанкрутували — просто зникли з гри.

У цей самий час Джонатан Кроуфорд нервово крокував по своєму кабінету.

Він уже скинув піджак, розстебнув комір сорочки, але це не допомагало. Повітря здавалося важким, наче перед грозою. Монітори миготіли колонками цифр.

— Степане! — різко обернувся він до Войтенка. — Ми вже заробили триста відсотків. Триста! Пора виходити. Зараз Банк Англії підніме ставку до п’ятнадцяти відсотків — і нас просто розчавить!

Войтенко спокійно дивився на екран, ніби йшлося про звичайний робочий день.

— Січовий сказав: за пів години до закриття, — рівно відповів він. — Тож чекаємо.

Кроуфорд зупинився посеред кімнати й провів рукою по обличчю.

— Боже… — хрипко видихнув він. — З ким я зв’язався? Ви всі ненормальні.

Степан лише ледь усміхнувся, не відриваючи погляду від цифр.

Фунт падав далі.

Ставка Банку Англії не врятувала нічого.

До вечора валютний рахунок Січового виріс майже в п’ять разів і перевалив за одинадцять мільйонів доларів.

Кроуфорд мовчки дивився на екран, де ще вчора була стабільність, а сьогодні — руїна.

Вперше за багато років йому стало по-справжньому страшно.

Не від втрат — їх якраз не було.

Від усвідомлення, що десь далеко сидить людина, яка знала.

Джонатан запросив Войтенка випити по келиху віскі.

Здоров’я вже дозволяло такий виняток, а події дня буквально наполягали: не випити — означало збрехати самому собі. Вони пройшли кілька кварталів і зайшли до Jamaica Wine House — місця з історією, темним деревом, низькою стелею й відчуттям, що тут час плине трохи інакше.

Кроуфорд узяв важку склянку й повільно покрутив її в руці. На дні плескався золотистий Johnnie Walker. Для англійця цей бренд був не просто алкоголем — символом стабільності, традиції, світу, який завжди рухається вперед і ніколи не валиться.

— Знаєш, Степане, — він зробив ковток, примружився, прислухаючись до відчуттів, — цей скотч називається «Той, хто крокує».

Він ледь усміхнувся.

— Символічно, чи не так? Ми сьогодні теж зробили дуже широкий крок. Прямо по головах Банку Англії.

Войтенко тихо хмикнув, не перебиваючи.

— Ви мене здивували, — продовжив Кроуфорд уже серйозніше. — Сильно здивували. За тридцять років на ринку таке зі мною трапляється вдруге… і цього разу — не через цифри.

Він уважно подивився на Степана.

— Тепер, якщо ваша ласка, я хотів би знати: що ви плануєте далі?

Степан посміхнувся. Січовий передбачив це питання, тож відповідь була узгоджена ще в Дніпропетровську.

— А далі, шановний Джонатане, — рівно сказав він, — ми все до останнього цента розподіляємо між акціями Intel та Microsoft.

Кроуфорд завмер на мить, а потім різко допив віскі одним ковтком. Склянка глухо вдарилась об стіл.

— Повтори, — кивнув він бармену, а потім жестом показав Степанові зробити те саме.

Добре, що серце тепер працює як годинник, майнула думка.

Він подивився на Войтенка вже зовсім інакше — не як на представника дивного українця, а як на людину, що стоїть поруч із кимось, хто бачить на кілька років уперед.

— Знаєш, — тихо додав Кроуфорд, — якщо ви знову маєте рацію…

він зробив паузу,

— то я, здається, щойно став свідком народження дуже впливової людини.

Повернення Степана вирішили відзначити. Дівчата накрили стіл, тепле світло ламп, запах запеченого м’яса, свіжа зелень.

Степан сидів у центрі, розігрітий увагою не менше, ніж вином. Очі світилися — так дивляться люди, які щойно доторкнулися до чогось дуже великого і ще не до кінця в це повірили.

— Коротше, сидимо ми в Лондоні, — почав він, жестикулюючи так, ніби перед ним знову був той монітор. — Фунт сиплеться, як пісок крізь пальці. Кроуфорд бігає, вже не ходить — бігає. Каже: «Закривай позицію, негайно!»

А я йому: «Січовий сказав — увечері. Значить, увечері».

Степан розсміявся, і сміх підхопили за столом.

— Я думав, він собі волосся рвати почне. Реально. Дивиться на мене так, ніби я особисто вирішив поховати Банк Англії.

— І що далі? — не втрималася Ольга.

— А далі він питає: «Добре, — каже, — а що ви тепер робитимете з такими грошима?»

А я йому спокійно: «Акції купимо».

От якби серце йому не полагодили — точно б удар схопив.

За столом знову пройшла хвиля сміху, але вже напруженішого — такого, в якому відчувається усвідомлення масштабу.

— Степане… — обережно озвалася Вікторія. — А сума… ну, яка в підсумку?

Він на мить замовк, насолоджуючись паузою, і вже серйозно відповів:

— Одинадцять мільйонів. З гаком.

Тиша впала раптово. Хтось перестав жувати, хтось машинально взяв келих і так само машинально поставив назад. Цифра зависла в повітрі, майже фізично відчутна.

Січовий хмикнув і відкинувся на спинку стільця.

— Спокійно, — сказав він з ледь помітною усмішкою. — Тільки без паніки.

Він глянув на обличчя за столом і додав уже веселіше:

— У тих акціях ці одинадцять за три роки стануть п’ятдесятьма. От тоді й порадіємо по-справжньому.

Кілька секунд ніхто не говорив, а потім хтось нервово засміявся, хтось похитав головою, ніби намагаючись прокинутися.

Коли прийшло повідомлення про проблеми в кафе під захистом «Спадку», Володимир якраз був на базі СБ. Тож він вирішив рушити з бійцями.

Три автівки служби безпеки з’явилися біля кафе майже одночасно.

 Дверцята відчинилися, і бійці в однаковій формі швидко взяли двір у кільце. Автівка «героїв», які ще хвилину тому щось доводили персоналу й голосно сміялися, стояла перед входом. Сміх раптово стихнув.