Розділ 18 частина перша

Розділ 18

Ця квітнева субота видалася зовсім не по-весняному теплою. Сонце пригрівало так, ніби вже травень, і думка про те, щоб замість стрільбища просто сісти десь у тіні з кухлем холодного квасу, здавалася надто спокусливою. Їхати на полігон не хотілося від слова зовсім.

Але дисципліна є дисципліна. До того ж домовленості з військовими порушувати не варто — сьогодні запізнився, завтра не приїхав, а післязавтра вже й від воріт розвернуть. І ніякі гроші тут не допоможуть.

Тож уже звична колона автівок рушила знайомим суботнім маршрутом.

На районі, як і завжди, залишилася дюжина бійців при автівці — мінімум, але достатньо, щоб утримати ситуацію під контролем.

Цього разу чергування на базі СБ випало четвірці Ігоря Левченка. Того самого Ігоря, що прийшов ще в серпні вісімдесят дев’ятого, разом з іншими афганцями. Досвідчений, мовчазний, таких у службі поважали.

Загалом уся служба безпеки була розбита на четвірки. Зручно і практично: ідеальна кількість на одну автівку. Навіть зараз, коли машина на охороні бази не була потрібна, схема залишалася незмінною.

Ще четвірка стояла при клініці. Окремо — мобільна група, що патрулювала район.

Ігор неквапливо обійшов приміщення, машинально відмічаючи дрібниці: зачинені двері, вікна, замки.

Левченко краєм ока помітив, як Вадим, наймолодший у четвірці, незграбно поправляє під курткою ту саму пластину. Рухи різкі, невпевнені — видно, що ще не звик.

Він ледь помітно посміхнувся.

Ну хай носить.

Новачок, що з нього взяти. Прийшов не так давно, от і намагається виконувати всі правила, які капітан вбив у голови на інструктажі. «Без винятків», «навіть на базі», «завжди під захистом».

Ігор скривився.

Пластина…

Теж мені, захист. Тонка бляшанка, підшита під одяг. Від воздушки, може, й прикриє — і то не факт. А щоб кулю тримати? Сміх.

Він бачив справжні бронежилети. Тягав їх на собі, піт заливав очі, плечі ниючі, ребра сині. Оце був захист. А не ці іграшки, які Січовий роздає, мов цукерки.

Звідки в цих барижників можуть бути такі речі?

Ігор презирливо зморщив ніс. Ну серйозно. Якби щось подібне існувало насправді — він би знав. Світ тісний, особливо для тих, хто воював. Та й не в лісі він живе, щоб вірити в казки.

Ні. Рішення він прийняв правильно.

Треба валити звідси.

А те, що задумав…

Ігор повільно вдихнув і так само повільно видихнув.

Своя сорочка ближча до тіла.

Життя зараз таке. Хто не встиг — того з’їли. А він не з тих, кого з’їдають.

Зброю заберуть. Арсенал — ласий шматок, і Сивий це добре розуміє. А далі… далі він буде другим. Одразу після Сивого. Не хлопчиком на побігеньках, а людиною, з якою рахуються.

Вони йшли обходом території.

Левченко знову глянув на годинник.

Як там не крути, а нерви — не з заліза.

Все. Час.

— Вадим, — озвався він нарешті, намагаючись, щоб голос звучав буденно. — Не в службу, а в дружбу… пожувати б чого, сходи на кухню.

— Це можна, — відгукнувся той, розвертаючись до будівлі. — Тобі бутер з чим?..

І в цю мить Вадим завмер.

— Ігор… — голос у нього став різким. — А це ще хто такий?

Він дивився у бік паркану. Прямо зараз через той перелазив якийсь тип.

Ігор скривився.

Дебіл.

От куди ти лізеш?

Ще п'ять хвилин повинна тиша бути.

— Та що ж ви… — пробурмотів він крізь зуби. — Прийдеться шуміти.

Укорот ліг у руки. Жодних вагань. Палець натиснув на гачок.

Черга влетіла Вадиму просто в груди.

Тіло рвонуло назад. Він захрипів, очі округлилися від болю й подиву, і він осів на коліна.

Що за…

Далі все пішло взагалі не за планом.

— Ах ти ж падаль! — пролунав крик з другого поверху.

Постріли.

Ігор перекатом пішов убік саме в ту мить, коли кулі почали вибивати іскри з асфальту там, де він щойно стояв.

— Твою мать… — майнула думка, коли він, петляючи, рвонув до будівлі. — Нічого, зараз під стіночку, і хрін ти мене дістанеш…

От тільки на охороні їх було четверо.

З-за рогу вискочив Іван.

— Ваня! — вже з вікна кричав Славко. — Вали падлюку! Ігор сучився!

Іван підняв автомат — повільно, невіряче, ніби ще сподівався, що це якась дурна помилка.

Але Левченко не чекав.

Він вистрілив першим.

Черга підрізала Івана, той глухо гепнувся на землю, автомат вилетів з рук.

Ну от і все, — майнуло в голові Ігоря. — Зараз…

І в цю ж мить його самого щось з силою вдарило.

Світ перевернувся.

Він завалився назад, асфальт боляче вдарив по спині, з легень вибило повітря. Його розвернуло, і крізь туман у голові він побачив Вадима.

Той стояв, хитався, з рота текла кров, але автомат був у його руках.

І він стріляв.

Прямо в нього.

На все пішло секунд десять. Не більше.

Щойно стихли постріли, через паркан перелізли ще троє. Уже в русі, уже з матюками й важким диханням — але побачене зупинило їх краще за будь-який наказ.

Тіло Івана на асфальті.

Левченко, що валявся, неприродно вигнувшись.

І Вадим — блідий, закривавлений, але живий, з автоматом у руках.

— Та ну його… — хтось видихнув.

І цього вистачило.

Вони розвернулися майже одночасно. Назад — через той самий паркан, здираючи руки, чіпляючись одягом за метал, сиплячи прокльонами й панічними вигуками.

За парканом ще кілька секунд було чути мат, важкі кроки, дзенькіт зброї — а потім усе стихло.

Ніхто більше лізти на територію не збирався.

І це було цілком зрозуміло. Постріли розійшлися далеко. У таких справах на міліцію особливо не розраховували, але інше знали напевне: мобільна група «Спадку» вже в дорозі.

Січовий уже закінчив стрільби і разом із Кравченком спостерігав за іншими. Тут до них під'їхала «шоха» дежурного по полігону. «Вас до телефону, кажуть терміново». Уже за пару хвилин Кравченко приймав доклад, а незабаром до бази летіли обидві дев'ятки.