Розділ 17 частина друга

Розділ 17 частина друга

Повернулися з канікул вони не самі. Окрім Марини й Володимира, у клініці вже були майже всі — лише Ольга з Олександром затримувалися, щось там не встигли владнати з родиною.

Кравченко з’явився на кухні під час вечері, оглянувся, ніби звіряючи присутніх, і широко посміхнувся.

— О як, майже повний збір, — задоволено мовив він. — Всі пам’ятають, що завтра субота?

Хтось пирхнув, хтось кивнув, але відповідь була очевидна.

— А субота в нас що? — не чекаючи, продовжив Кравченко. — Правильно. Субота — це наш день на полігоні. Тож на сьому ранку, без запізнень. Як завжди.

Наступного ранку колона автівок виглядала переконливо. Обидві “дев’ятки”, кілька “Нив”, старенькі, але доглянуті уазики служби безпеки і, звісно ж, та сама “шишига” — важка, ґрунтовна, ніби зросла з цією дорогою назавжди. Володимир усміхнувся, впізнаючи її здалеку: в цій машині він знав кожен гвинтік.

Звісно, не всі виїхали. З десяток хлопців залишилися на місці — охорона району нікуди не поділася. Але й ті два десятки, що рушили на стрільбище разом із компанією Січового, вже були силою.

Колона спокійно потягнулася з міста. Попереду був полігон, запах пороху, холодний метал у руках і ще один день, у якому “Спадок” крок за кроком ставав чимось значно більшим, в очікуванні великого переділу.

Серед усіх, хто вийшов того ранку з машин на полігоні, лише Марина почувалася трохи не на своєму місці. Зброя в руках поки що не стала для неї продовженням тіла, як для решти.

Усі інші цю межу давно перейшли.

За наполяганням Січового Кравченко ганяв їх уже півтора року — і ганяв без жалю. Біг до знемоги, тренажери, розтяжка, смуги перешкод, відпрацювання рухів до автоматизму. База служби безпеки, що зайняла колишній будинок побуту неподалік від клініки, давно перестала бути просто приміщенням. Вона жила власним ритмом — важким, вимогливим. Там не обіцяли легкого шляху, зате давали результат.

Стрільба ж — це було інше.

Її не переносили в місто. Не спрощували. Не робили “для галочки”.

Тільки тут.

На полігоні хлопці працювали зі знайомою зброєю — такою самою, що чекала свого часу у підвалі “Спадку”. Для Кравченка на початку це було питанням. Навіть кількома питаннями. Надто вже специфічний був вибір — не те, що зазвичай діставали на стрільбищах. СКС, коротуни, а уж АПС взагалі рідкість

Володимир тоді просто дав йому доступ до арсеналу.

Після цього розмов більше не було.

Тепер Кравченко дивився, як хлопці розходяться по позиціях, як упевнено лягають у руки знайомі механізми, як рухи не потребують пояснень. Вчитися потім під кулями, було би занадто дорого.

Коли основні вправи підійшли до кінця і хлопці, шумно перегукуючись, розбирали спорядження, Володимир жестом покликав Кравченка трохи вбік.

— Сергію Івановичу, є ще одна річ.

Він відкрив сумку й дістав кілька на вигляд звичайних, тьмяно-сріблястих пластин. Тонкі, легкі, майже невагомі. Кравченко взяв одну в руки, покрутив, скептично хмикнув.

— І що це таке?

— Захист. Під одяг. На тулуб.

— Та ну. Воно ж тонке як бляха з консерви. Серйозно? З такого користі — тільки заважати буде.

Володимир усміхнувся ледь помітно, але в очах було не до жартів.

— Ти не дивись, що тоненьке й легке. Така пластина значно краща за все те, що ти на собі в Афгані тягав.

— Ага, — буркнув Кравченко, — і кулі від страху назад полетять?

— Ні. Кулі полетять як летіли. Але ця штука витримає постріл зі снайперської гвинтівки.

Кравченко завмер. Повільно підняв погляд.

— Що?

— Кінетику ніхто не відміняв, — продовжив Володимир. — Удар буде сильний. Можливі переломи, синці, внутрішні ушкодження. Але пробиття не буде. Це — факт. А з переломами й синцями ми впораємося.

Кравченко ще раз уважно подивився на пластину, цього разу вже інакше. Провів пальцем по краю.

— Звідки воно в тебе таке?

— Не питай. Поки що.

Пауза.

— Боюся, Сергію Івановичу, недовго нам спокійно жити залишилося.

Кравченко повільно кивнув. Без зайвих слів.

— Тоді що робимо?

— Шишигу приженеш на базу. Автомати й карабіни — до вас. Зайві пістолети теж. Нехай лежать під рукою. Краще хай будуть і не знадобляться, ніж навпаки.

Голова СБ мовчки зітхнув.

— Зрозумів.

Потім додав, уже тихіше:

— Якщо ти почав такі речі роздавати… значить, часи справді міняються.

Володимир лише кивнув.

Шишига підкотила до подвір’я. Хлопці швидко почали вантажити ящики зі зброєю, та набоями.

Володимир дочекався, поки основне буде зроблено, і кивнув Кравченкові.

— Сергію Івановичу, зайдемо, поговоримо.

Той лише кивнув у відповідь.

Вони пройшли коридорами клініки й зупинилися в залі медитацій. Тут було тихо, м’яке світло падало зі стелі, повітря здавалося густішим, спокійнішим. Вони сіли навпроти.

Володимир на кілька секунд замовк, ніби збирав думки.

— Погано, звісно, що ти після зцілення не захотів у мене навчатися, — почав він без докору. — Але тут і моя помилка. Треба було ще тоді тобі все розповісти. Не напівправду, а як є.

Кравченко насторожився, але мовчав.

— Ми тут не тільки зцілювати вміємо, — продовжив Володимир. — Ще й структуру матеріалів міняти. Серйозно міняти. От ті пластини, що я тобі сьогодні дав — не сумнівайся. Там хіба що крупняк візьме.

Він трохи посміхнувся.

— І шишига наша теж не проста. Для автоматів вона, по суті, глуха.

Кравченко повільно видихнув.

— Тобто…

— Тобто всі наші автівки треба потроху прогнати через гараж. По тижню на кожну — часу вистачить.

Кравченко потер потилицю, потім подивився прямо.

— Володимере Олександровичу… Ви знаєте щось таке, чого не знаю я? Захист машин, куленепробивні плити, зброя — це ж не просто так.

Володимир не відвів погляду.