Розділ 17 частина перша

Розділ 17

Повернувшись до Дніпропетровська, Марина вже не вагалася. Вона просто занесла свої речі до кімнати Володимира — так, ніби завжди тут і жила.

Час для них дивно зламався. З одного боку — завмер, згорнувшись у кількох однакових ранках і вечорах, у поглядах, у дотиках, у спільному мовчанні. З іншого — нісся шалено, ковтаючи дні, тижні, початок навчання, перші пари, звичні маршрути. Марина ловила себе на думці, що майже не пам’ятає, як минув день, але прекрасно пам’ятає, як вона засинала і прокидалася.

Експерименти з медитацією стали для чимось природним. Не запланованим, не за розкладом — вони просто відчували, коли саме варто спробувати. Після першого досвіду, коли Марина сиділа в нього на колінах, вони обережно пішли далі.

З’ясувалося, що одразу після близькості стан змінювався кардинально. Те, що раніше вимагало концентрації, пояснень, хвиль і корекцій, тепер виникало майже само собою. Єдність була не лише фізичною чи емоційною — вона відчувалася глибше, на рівні, який Володимир раніше міг лише уявляти. Енергетичні потоки зливалися так щільно, що межа між «він веде» і «вона слідує» починала розмиватися.

Січовий упіймав себе на думці, що цього разу не просто допомагає Марині увійти в стан — частково він входить туди разом із нею. Наче вони йшли одним шляхом, але тримаючись за руки, і кожен крок ставав легшим.

Коли ж настав час ініціації, стало зрозуміло, наскільки цей шлях був особливим. Уже на четвертому сеансі Марина змогла самостійно повернутися з того стану. Такий прогрес, під час ініціацій був вперше.

Володимир звернув увагу ще на одну річ — не одразу, не в перший день, але достатньо рано, щоб насторожитися. Як і раніше, як це вже траплялося з ним самим і з іншими, ініціація та розвиток другого потоку свідомості виявилися тісно пов’язаними. Тільки у Марини цей процес ішов зовсім інакше.

Другий потік не просто прокидався — той наздоганяв її розвиток здібностей. Швидко. Надто швидко.

Він відчував це під час медитацій: там, де зазвичай був ледь помітний відгук, з’являлася стійка присутність. Там, де зазвичай потрібен був поштовх, Марина вже тримала стан сама. Іноді — раніше, ніж він встигав це усвідомити.

Чи була причиною постійна стимуляція, адже Володимир майже несвідомо підживлював другий потік, коригуючи енергетику? Чи їхні експерименти? А можливо, сама стрімка ініціація підштовхувала процес, змушуючи свідомість шукати нову рівновагу.

Він не знав напевне. Але факт залишався фактом: другий потік свідомості Марини сформувався неймовірно швидко. Швидше, ніж у будь-кого з тих, кого він пам’ятав.

Таємниці з того, що Марина вже пройшла ініціацію, вони не робили. Тож нічого дивного не було в тому, що за вечерею Михайло, відклавши виделку уточнив:

— От скажи мені, Володю… це Марина в нас така особлива? Чи ти за той час, що минув після наших ініціацій, так виріс?

Володимир на мить задумався, а потім почав відповідати, ледь стримуючи посмішку:

— Розумієш, Мішо… як виявилося, є спосіб значно швидшого й простішого розвитку здібностей. І ініціації теж. Щоправда, спосіб доволі специфічний. І я не впевнений, що з будь-якою іншою дівчиною, у мене, це взагалі спрацювало б. А хлопця в такому варіанті я навіть уявляти не збираюся.

Марина миттєво сховала обличчя на його плечі. Її плечі дрібно здригалися від сміху, а вуха — Володимир це добре бачив — зрадницьки почервоніли.

— О-о-о… — протягнула Вікторія, і в її голосі одразу з’явилися знайомі нотки передчуття відкриття.

Розуміння доходило поступово. Спочатку — до дівчат. Вони дружно почали червоніти, відводити очі, хтось раптом дуже зацікавився тарілкою. Потім — до хлопців. І от на їхні обличчя вже без сміху дивитися було просто неможливо.

Максим кілька секунд зберігав серйозний вигляд, потім з глибокою філософською зосередженістю мовив:

— Ну… може, кілька смертей заради ініціації — не так уже й страшно.

Секунда тиші — і він перший не витримав, розсміявшись.

Сміх швидко підхопили інші. Марина остаточно сховалася у Володимира під боком, Вікторія театрально закотила очі, а Михайло лише хитав головою, все ще намагаючись остаточно скласти картину.

— Знаєш, — нарешті сказав він, — здається, я навіть радий, що мені такого способу не пропонували.

Початок грудня приніс подію, про яку говорили всі — і водночас кожен по-своєму. Референдум про незалежність України пройшов тихо й майже буденно. Хтось сумнівався, інші раділи, а хтось просто ставив галочку, не до кінця розуміючи, що саме змінює цей папірець.

Серед робітників ще траплявся стриманий жаль — за звичним укладом, за зрозумілим, хоч і не завжди справедливим життям. Союз, яким би він не був, усе ж залишався знайомим світом. А от молодь майже без вагань дивилася в інший бік. Для них незалежність була не втратою, а шансом.

Володимир і його коло сумнівів не мали зовсім. На відміну від більшості їхніх ровесників, вони вже бачили інше життя — не з чуток, не з журналів і рідкісних телепередач. Вони знали, як можуть працювати лікарні, як вибудовується бізнес, як виглядає побут без постійної дрібної брехні та показухи. Порівняння було надто очевидним, щоб його ігнорувати.

А наприкінці року телевізор спокійним голосом озвучив те, що й так уже відчувалося в повітрі: Союз припинив існування. Світ, у якому вони народилися, остаточно залишився в минулому.

Новий рік вони зустріли всі разом. Цього разу вирішили не збиратися в клініці — орендували невеликий ресторан і зайняли його повністю. Сама компанія, друзі й хлопці зі служби безпеки заповнили зал.

Свято вийшло несподівано затишним. З живим сміхом, тостами й смішними конкурсами. Хтось танцював, інший завис у довгих розмовах за столами, або просто мовчки дивився на вогники гірлянд, радіючи життю.

Те, що їхня клініка була далеко не звичайною, мало й додаткові приємні наслідки. Без докорів сумління Січовий оголосив новорічні канікули. Пацієнти почекають, робота нікуди не втече — а людям іноді потрібно просто роз’їхатися по домівках, побути з рідними, згадати, ким вони були до всього цього.