Розділ 16 частина друга

Розділ 16 частина друга

Вони провели цю ніч разом.

Січовий умів чекати. Він чекав роками і, якби треба, чекав би ще. Але цього разу рішення було не лише його. І саме це міняло все.

Зранку вони прийшли на сніданок разом.

У великій кухні вже зібралася вся компанія. Чайник тихо шумів, хтось намазував масло на хліб, хтось сперечався про щось дрібне — звичайний ранок. Але рівно до тієї миті, поки всі не підвели очі.

Володимир повільно оглянув дівчат. Одну, другу, третю. Зупинився. Ледь помітно зітхнув.

— Ну що ж… — спокійно почав він. — Хто з вас у нас така спостережлива? І, головне, така… гучна.

У кухні стало надто тихо.

Вікторія зблідла настільки, що здавалося — ще трохи, і вона зіллється зі стіною. Плечі опустилися, погляд ковзнув у стіл.

— Ага… — кивнув Володимир. — Ну хто б сумнівався.

Віко, Віко… розумна ж дівчина. Але інколи язик у тебе працює швидше за голову.

Він не підвищував голос. Саме це було страшніше за крик.

Марина м’яко поклала руку йому на плече й подивилася знизу вгору — тихо, майже непомітно. Просила не словами.

Володимир на мить заплющив очі.

— Гаразд, — видихнув він. — Що було — те було. Головне, що все добре.

Але дуже прошу на майбутнє: думайте, перед тим як щось казати.

Хлопці тим часом переводили погляди з дівчат на Січового, з нього — на Марину, і знову по колу. Видно було: вони щиро не розуміють, про що йдеться.

Володимир помітив це й ледь посміхнувся.

— Пояснюю для тих, хто не в темі, — спокійно сказав він. — Наші… скажімо так, Пінкертони у спідницях учора влаштували мозковий штурм, обговорення.

Гучне.

При відчинених дверях.

Про мене, мої здібності і… Марину. На весь поверх.

Подив на обличчях хлопців повільно змінювався розумінням. Потім — тривогою. Потім — цілком закономірним осудом. Вони добре пам’ятали, скільки разів говорилося: менше слів — довше живеш. А лабораторії — вони поруч.

Дівчата тим часом дружно намагалися перевершити одне одного відтінками червоного.

— Все, — підсумував Володимир, відрізаючи тему. — Закрили.

Просто будьте обережнішими. І все.

Вони сіли за стіл, ніби нічого особливого й не сталося.

До університету вони їхали мовчки. Не тому, що не було про що говорити — навпаки, слів було забагато, і всі вони вимагали часу. Володимир не відволікав її розмовами, лише інколи кидав швидкий погляд, ніби перевіряючи, чи все гаразд. Марина відповідала ледь помітною усмішкою.

Біля входу вже юрмилися абітурієнти. Хтось ходив колами, повторюючи формули під ніс, хтось гарячково гортав конспекти, хтось намагався жартувати — надто голосно й надто неприродно. Страх стояв у повітрі майже фізично, як перед грозою.

Марина зупинилася на мить і подивилася на них уважно.

І раптом усміхнулася.

Ще кілька днів тому вона була б серед них — з тремтячими руками, сухим горлом і серцем, що гупало десь у вухах. Ще кілька днів тому цей іспит здавався їй чимось вирішальним, страшним, майже доленосним.

А тепер…

Після всього, що сталося вчора. Після розмови, яка перевернула уявлення про світ. Після усвідомлення, що реальність може бути значно ширшою, страшнішою — і водночас надійнішою, ніж вона будь-коли думала…

Цей іспит раптом зменшився. Стиснувся до розмірів звичайної формальності. Не зник, ні — просто втратив вагу.затуляв

Марина чітко відчула: вона знає матеріал. Справді знає. Всі ці місяці підготовки, вечори з підручниками, сумніви й повторення — вони були не марними. Страх більше не давив на пам’ять, не заважав мислити.

Єдине, чого було трохи шкода, — часу. Годин, які доведеться витратити на те, що ще вчора здавалося вершиною життя.

Вона глянула на Володимира.

— Я пішла, — тихо сказала вона.

— Я тут буду, — так само тихо відповів він.

Цього вечора в будівлі було незвично затишно. Дівчата, ніби змовившись, влаштували невелике свято. Накрили стіл, наготували страв. Марину вітали зі зданим іспитом так, ніби це було щось значно більше, ніж просто оцінка в заліковці.

Жарти сипалися один за одним, сміх лунав легко й щиро. Хтось згадував кумедні історії з чергувань, хтось — поїздки, хтось — давні помилки, над якими тепер уже можна було сміятися.

Ольга, несподівано серйозно, розповіла, як колись плакала ночами, бо лікарі розводили руками, а мама згасала просто на очах — і як Володимир тоді «розкрився» вперше, зробив неможливе й урятував життя.

Степан з усмішкою пригадав літо вісімдесят дев’ятого — спеку, пил, дорогу й перегрітий кунг.

Марина слухала, майже не втручаючись. Вона ловила себе на думці, що більше не почувається гостею. Ніби невидима межа, яка ще вчора існувала, просто зникла. Саме цього вечора вона по-справжньому стала однією з них.

Наступного дня все було значно тихіше.

Володимир сидів у кріслі біля вікна, коли Марина, не питаючи, вмостилася в нього на колінах. Вони говорили про дрібниці: про університет, про місто, про плани, які ще навіть не оформилися в слова. А іноді просто мовчали.

— А мене ти навчиш? — раптом запитала Марина. — Як інших. Це ж… ніби казка, що ожила.

Він усміхнувся.

— Звісно навчу. Якщо хочеш — можемо почати хоч зараз.

Вона трохи зручніше притулилася до нього.

— Тут так добре. Так затишно… Я зараз нікуди не хочу йти.

Володимир замислився лише на мить.

— Цікаво, — тихо сказав він. — Такого я ще не робив. Але… давай спробуємо прямо так. Я майже певен, що все вийде. Просто для мене це теж буде новий досвід.

Він пояснив як дихати. Розовів що вона може відчути. На що не варто звертати уваги. Його голос був рівний, м’який, ніби сам ставав частиною ритму.

Коли він легко торкнувся її енергетики, світ для Марини відсунувся. Думки сповільнилися, тіло розслабилося, а свідомість ковзнула в стан напівсну — приємного, глибокого, без страху. Вона чула його голос, відчувала тепло й рух хвиль, які він проводив, пояснюючи, що саме робить і чому вона зараз відчуває саме це.