Розділ 16 частина перша

Розділ 16

Двері за ними зачинилися майже беззвучно.

Володимир встиг зробити лише крок углиб кімнати, коли почув за спиною тихе, зламане шепотіння:

— Хто ти такий?..

Він обернувся.

Марина стояла біля дверей, притиснувши руки до грудей, ніби намагалась втримати щось усередині себе.

— Хто ти, в біса, такий?! — цього разу вона вже не стримувалася.

Голос зірвався на крик.

Володимир зрозумів: вона побачила значно більше, ніж він планував показати за один раз. Значно.

Він повільно зітхнув.

— Марина… заспокойся, будь ласка. Я все поясню. Я відповім на всі твої питання.

— Заспокойся?! — вона гірко всміхнулась, і ця усмішка різала сильніше за крик. — Ти серйозно зараз це кажеш? Як мені, по-твоєму, заспокоїтися?!

Вона зробила крок уперед.

— Коли новини сипляться одна за одною. Коли кожна приголомшлива за попередню. Коли я раптом розумію, що виглядаю повною дурепою, бо, виявляється, я взагалі нічого не знаю про людину, якій повірила!

Її руки тремтіли.

— От скажи мені, — Марина різко зупинилась, дивлячись йому просто в очі. — Чому ти не сказав, що ти тут не просто працюєш? Чому ти не сказав, що ти — власник цієї клініки? А?!

Володимир інстинктивно зробив крок до неї. Хотів обійняти. Хотів притиснути до себе, заспокоїти, сховати від усього цього.

І так само інстинктивно зупинився.

Не зараз.

Це не спрацює. Лише зробить гірше.

— Ну… власник і власник, — тихо відповів він після паузи. — Так вийшло.

Марина дивилась на нього так, ніби не чула.

— Я по суті… — він підбирав слова обережно, — я вчитель. По здібностях. Для всіх у нашій компанії. Сам.

Він ковтнув.

— Я цим займаюся з дитинства. Тож… нічого дивного в тому, що все так склалося.

— З дитинства, кажеш? — Марина різко всміхнулась, але в цій усмішці не було ані грама веселощів. — То, мабуть, тобі не складно пояснити, що таке дівчина з минулого майбутнього? Бо для мене це якась абракадабра.

Володимир мимоволі скривився.

— Навіть так… — тихо пробурмотів він. — Схоже, в когось язик без кісток. Та ще й надто задовгий. Здогадливі які.

Він провів рукою по волоссю, ніби намагаючись зібрати думки докупи.

— Гаразд. Якщо вже пішло таке діло… — він підвів на неї погляд. — То розповідати доведеться багато. Дуже багато.

Марина мовчала, не відводячи очей.

— Присядь, будь ласка, — сказав він уже спокійніше. — А я тобі все розповім. Геть усе.

Вона ще мить вагалася. Недовіра нікуди не зникла, але в погляді з’явилося інше — крихка, майже боязка надія. Та сама, яка з’являється лише тоді, коли правда страшна, але ще страшніше — не знати її зовсім.

Марина повільно пройшла до крісла й сіла, випроставшись, мов учениця перед складним іспитом.

Володимир же залишився стояти. Він сперся спиною об підвіконня, відчуваючи холод скла навіть крізь сорочку. Це трохи приводило до тями.

— Добре, — сказав він після короткої паузи. — Почнемо не з тебе. І навіть не з мене теперішнього…

Він зробив вдих.

— Коли мені було п’ять років, я дуже сильно хворів, — почав він. — Лікарі тоді багато чого говорили… але в якийсь момент я просто провалився. Не знаю, чи це була втрата свідомості, чи щось гірше. Можливо, навіть клінічна смерть…

…

…

Марина слухала мовчки.

Він говорив рівно, ніби переповідав давно заучену історію. Про те, як після того дня світ раптом став іншим. Як у голові з’явилися знання, яких дитина не може мати. Як він інтуїтивно зрозумів, що це не можна показувати нікому. Ні батькам. Ні лікарям. Ні вчителям.

…

Він розповідав, як сам собі створював полігон — місце, де можна було помилятися без свідків. Як тренувався потайки. Як перевіряв межі можливого, не маючи жодного орієнтира, окрім внутрішнього відчуття, що так можна, а так — ні.

…

І про того іншого Володимира. Про знання людини, старшої на шістдесят років. Про розуміння того, що це — не фантазія і не божевілля, а щось значно складніше.

Слухаючи його, Марина відчула, як стискається серце.

Перед нею вже не було загадкового чоловіка з дивними здібностями. Не було “магу” чи “екстрасенса”, як вона колись, напівжартома, могла подумати. Перед нею була людина, яка ще з дитинства тягнула тягар, на який не погодився б жоден дорослий.

Сам.

Так, у нього тепер були друзі. Команда. Люди поруч.

Але всі вони з’явилися значно пізніше.

А тоді… тоді він просто виживав із цим знанням, не маючи права ні на помилку, ні на слабкість.

І Марина раптом зрозуміла, чому він так довго мовчав.

І чому не поспішав розповідати їй усе одразу.

Він на мить замовк. Не тому, що не знав, що сказати — навпаки. Слова стояли надто близько, тиснули, вимагали виходу.

— Це були не спогади, — нарешті тихо промовив він. — Не уривки пам’яті, не образи, не сни.

Він підняв погляд на Марину.

— Це було прожите життя.

В кімнаті стало якось надто тихо. Марина відчула, як у грудях з’являється дивний холод, ніби хтось обережно, але наполегливо торкнувся самого серця.

— Тобто… — вона запнулась, підбираючи слова. — Ти хочеш сказати, що жив… ще раз?

Він ледь помітно всміхнувся — не весело, радше втомлено.

— Я жив один раз. Просто не весь одразу.

Марина мовчала. Вона дивилася на нього і раптом зловила себе на думці, що більше не бачить перед собою просто хлопця. І не бачить старого. Перед нею була людина, яка знала занадто багато — і явно не з власної волі.

— Добре, — нарешті сказала вона, тихіше, ніж хотіла. — Я майже змирилася з тим, як ти це отримав.

Вона глибоко вдихнула.

— Але скажи мені інше. Навіщо?

Володимир повільно заплющив очі. Це питання він чув не вперше. Але вперше його поставили так — без страху, без істерики. Просто тому, що мали право знати.

— Бо інакше не було сенсу, — відповів він після паузи. — Ні в тих знаннях. Ні в самому житті.