Розділ 15

Розділ 15

Володимир давно розумів: далі тягнути не можна.

Не тому, що боявся — страх він давно залишив у минулому житті. А тому, що правда, навіть часткова, завжди краще за мовчання. У Дніпропетровську Марина неминуче побачить більше. Друзів. Клініку. Те, що не поясниш словами «масаж» чи «голки».

Але й вивалювати все одразу — теж безглуздо. Скажи людині правду, до якої вона не готова, — і втратиш її. А Марину він втрачати не збирався. Тільки не її.

Трохи, — вирішив він.

Рівно стільки, скільки вона зможе прийняти.

За кілька днів до від’їзду вони гуляли парком. Теплий червневий вечір, сонце вже хилилося до заходу, але світла ще було вдосталь. На клумбах уздовж алеї стояли троянди — колись розкішні, тепер уже втомлені. Пелюстки зів’ялі, стебла похилені, життя в них майже не лишилося.

Володимир сповільнив крок, оглянувся. Поблизу — нікого. Лише далека пара на лавці та дитячий сміх десь біля гойдалок.

— Марино, — сказав він неголосно. — Я хочу тобі дещо показати. Тільки… це між нами. Добре?

Вона здивовано підняла брови, але кивнула.

— Добре. Ти мене вже заінтригував.

Він підійшов до клумби, торкнувся пальцями сухого листя. Для нього це було так само просто, як дихати. Тепло — м’яке, слухняне — пішло зсередини, розлилося в землю, у коріння, в кожну клітину рослин.

Минуло не більше хвилини.

Марина спочатку нічого не зрозуміла. А потім побачила, як один за одним стебла випрямляються, як пелюстки наливаються кольором, розкриваються, немов прокинувшись після довгого сну. Запах став густішим, живим.

— Володю… — вона зробила крок уперед. — Це… це що зараз було?

Він обережно зрізав кілька троянд. Свіжих, повних життя. Простягнув їй.

— Приблизно те саме, що й тоді, з масажем, — спокійно відповів він. — Просто трохи ширше.

Вона взяла квіти, не зводячи з них очей. Потім подивилася на нього — вже інакше. Без усмішки, але й без страху. Швидше з подивом, що межував із захопленням.

— Але ж… так не буває.

— Буває, — знизав плечима Володимир. — Просто не всі про це знають.

Він помовчав і додав:

— У нас у клініці так можуть усі. Хтось краще, хтось гірше. Якщо захочеш — зможеш і ти.

— Усі?.. — перепитала вона тихо.

— Усі свої, — уточнив він. — Але про це краще не говорити. Нікому. Бо інакше знайдуться охочі перевіряти. Лабораторії, питання, досліди… Я не хочу, щоб ти колись опинилася по той бік скла.

Марина стиснула стебла троянд у пальцях. Довго мовчала. Потім зітхнула:

— Добре. Я нікому не скажу.

Він кивнув. Саме такої відповіді й чекав.

Вони рушили далі алеєю. Сонце вже майже сіло, і між деревами тягнулися довгі тіні. Марина йшла поруч, інколи поглядаючи на квіти, ніби перевіряючи, чи вони справжні.

Дніпропетровськ зустрів їх шумом і спекою. Автовокзал гудів, як вулик: люди, сумки, крики, двигуни. Марина ще не встигла розгубитися, як Володимир узяв її за руку й повів убік.

— Не загубись, — сказав з усмішкою.

Вона не встигла нічого відповісти, бо просто перед ними зупинилася чорна “Волга” тридцять першої моделі. Чиста, блискуча, з м’яким, майже нечутним клацанням дверей.

Марина завмерла.

— Це… за нами? — несміливо спитала вона.

— Так, — спокійно відповів Володимир і відкрив дверцята. — Сідай.

Вона сіла обережно, ніби боялася щось зіпсувати. Салон пахнув шкірою й чимось дорогим, незнайомим. Марина ніколи раніше не їздила в таких машинах. Для неї “Волга” була не просто автомобілем — це було щось із кіно або з життя зовсім інших людей.

Місто пропливало за вікнами, і чим далі вони їхали, тим менше Марина говорила.

Коли машина звернула у двір, вона мимоволі подалася вперед. Ворота гаража були відчинені, і всередині вона побачила ще й дві “дев’ятки” — новенькі, доглянуті.

— Володю… — тихо сказала вона. — Це все… ваша клініка?

— Так, — просто відповів він.

Марина вийшла з машини й на мить зупинилася. Будівля, подвір’я, машини — усе виглядало зовсім не так, як вона уявляла собі “кооперативну лікарню”.

А завтра в неї ще й перший іспит.

Сьогодні — знайомство з людьми, які жили в цьому світі так, і він був для них звичним.

Двері кліники відчинилися й назустріч їм вийшли люди.

— Володя!

— Нарешті!

Він навіть не встиг нічого сказати, як його вже обіймали — щиро, без показухи. Хтось плеснув по плечу, хтось засміявся, а дві дівчини по черзі легко поцілували в щоку. Марина трохи розгубилася, але одразу помітила головне: ці люди справді були раді його бачити.

— Знайомтеся, — сказав Володимир, трохи відступивши й узявши Марину за руку. — Це Марина.

Погляди миттєво зосередилися на ній. Не оцінювальні — швидше зацікавлені.

— Дуже приємно, — усміхнулася одна з дівчат.

— Ласкаво просимо, — додала інша.

Він швидко представив усіх по черзі. Імена, усмішки, короткі фрази — Марина запам’ятовувала не все, але відчуття було дивне й тепле, ніби вона опинилася не серед чужих, а в колі давніх знайомих.

У цей момент біля воріт загальмувала “Нива”. З машини вийшов кремезний чоловік років сорока п’яти, з короткою стрижкою і уважним, звиклим до порядку поглядом.

— О, Володимире Олександровичу, — сказав він, швидко підходячи. — Ви вже повернулися. Це дуже вчасно.

Тон був шанобливий, але без підлесливості.

— Що сталося, Сергію Івановичу? — спитав Володимир.

— Є нюанс. У варти певні питання з міліцією. Краще, щоб ви глянули.

Володимир кивнув і повернувся до Марини.

— Познайомся, — сказав він спокійно. — Це наш керівник служби безпеки, Кравченко Сергій Іванович.

Марина чемно привіталася, але слова “Володимире Олександровичу” все ще звучали в голові трохи дивно.

— Розумієш, — додав Володимир уже для неї, — наші хлопці разом із міліцією забезпечують порядок у цьому районі. Спільні патрулі, нічого особливого.